Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

class="p1">— Пливи сюди, вглиб, — голос Сірі прозвучав мені у вухах комашиним дзижчанням. Я повернувся і відштовхнувся від води. Сила виштовхування тут була меншою, ніж на Старій Землі, проте все одно пірнути так глибоко мені коштувало зусиль. Маска врівноважувала тиск і рівень азоту, проте я відчував, як вода тисне на шкіру і вуха.

Врешті я перестав гребти, схопився за кіль-корінь і з силою відштовхнувся, аби заглибитись до рівня Сірі.

Ми дрейфували пліч-о-пліч у тьмяному світлі. Сірі зараз нагадувала привида: довге волосся звилося в ореол винового кольору, а голубувато-зелені промені підсвічували бліді мазки її тіла. Поверхня моря видавалася просто недосяжною. Через V-подібний розріз хвиль та нешвидкий плин пагонів я зрозумів, що острів став рухатися швидше, бездумно направляючись до інших пасовиськ, до віддалених вод.

— А де… — почав я.

— Шшшш, — зашипіла Сірі. Вона покрутила в руках медальйон. І тепер я почув писки, трелі, свист, муркотіння і відлуння криків. Глибини раптом наповнилися чудною музикою.

— О Господи! — промовив я, коли Сірі під’єднала наші ком-струни до перекладача і мої слова транслювалися як свист і гул.

— Привіт! — вигукнула вона, і перекладене вітання залунало із передавача як швидкий пташиний свист, що зісковзнув до ультразвуку.

— Привіт! — промовила знову.

А за кілька хвилин припливли познайомитися дельфіни.

Вони ковзнули повз нас, навдивовижу величезні, тривожно-величезні; їхні тіла у пітьмавому світлі виглядали м’язистими і ніби вкритими олійною плівкою. Один здоровенний дельфін проплив у метрі від нас, не зводячи з мене темного ока, і в останній момент, розвертаючись, обігнув нас стіною і показав біле черево. Одним помахом широкого хвостового плавця він здійняв такі коливання, що це змусило мене повірити у силу цієї тварини.

— Привіт! — сказала Сірі, але прудкий силует зник вдалині, і запала раптова тиша. Сірі вимкнула перекладач. — Хочеш із ними поговорити? — запитала вона.

— Звісно.

Та я сумнівався. Більш ніж три століття ми намагалися розпочати діалог між людиною та морським ссавцем. Колись Майк розповідав, що мисленнєва структура цих двох осиротілих видів зі Старої Землі занадто відмінна, а спільного занадто мало. Один експерт періоду до Гіджри колись писав, що розмови з дельфіном чи морською свинею настільки ж продуктивні, що й із однорічною дитиною. Обидві сторони зазвичай отримують насолоду від процесу і відбувається певна імітація спілкування, проте жодна сторона не отримує від процесу нових знань. Сірі знову ввімкнула перекладач. «Привіт!» — промовив я.

Спливала хвилина тиші, а тоді наші навушники сповнилися дзижчання, якому море вторувало пронизливими криками.

відстань/камбала-немає/привіт-звук?/поточний пульс/обпливи мене/весело?

— Що за єресь? — запитав я Сірі, і перекладач процвірінькав моє запитання. Вона розпливлася у посмішці під осмотичною маскою.

Я спробував ще раз: «Привіт! Вітання з… е-е-е… з поверхні. Як справи?»

Великий самець. Припускаю, то був самець… повернув і помчав до нас, наче торпеда. Він звивався у воді вдесятеро швидше, ніж плив би я навіть за умови, що не забув би зранку натягнути ласти. На якусь мить мені здалося, що він збирається нас протаранити, і я підняв коліна і міцно притисся до кіль-кореня.

А тоді він прошмигнув повз нас і поплив угору ковтнути повітря, поки ми з Сірі крутилися у хвилях, що він здійняв своїм хвостом і високочастотними криками.

камбала-немає/їжа-немає/плавати-немає/гратися-немає/радість-немає

Сірі вимкнула перекладач і підпливла ближче. Вона легко взяла мене за плечі, поки я тримався правою рукою за кіль-корінь. Ми дрейфували у теплій воді, і наші ноги торкалися. Над нами проплив табунець дрібних багряних риб-воїнів, а поодаль кружляли темні обриси дельфінів.

— Наговорився? — запитала вона, поклавши руку мені на груди.

— Ще одна спроба, — Сірі кивнула і знову повернула вимикач диска. Нас знову прибило одне до одного течією. Вона обійняла рукою мене за спину.

— Для чого ви пасете острови? — поцікавився я у силуетів із носами у формі пляшки, які кружляли у нерівному світлі. — Що вам дає перебування поблизу островів?

звуки зараз/старі пісні/глибокі води/Великі голоси-немає/Акула-немає/старі пісні/нові пісні

Тіло Сірі тепер повністю торкалося мого. Її ліва рука стисла мене сильніше. «Великі голоси — це були кити», — прошепотіла вона. Її волосся звивалося стрічками.

Правою рукою ковзнула вниз і ніби здивувалася тому, що там намацала.

— Ви сумуєте за Великими голосами? — спитав я у тіней.

Відповіді не було. Сірі обвила мої стегна ногами.

Поверхня, ніби чаша киплячого світла, вивищувалася над нами на сорок метрів.

— За чим із океанів Старої Землі ви сумуєте найбільше? — поставив я запитання.

Лівою рукою я притягнув Сірі ближче до себе, опустив руку вниз, по вигину спини, до сідничок і міцно їх стиснув.

Дельфінам, що кружляли навколо, ми, певно, видавалися єдиним створінням. Сірі припіднялася наді мною, і ми стали єдиним створінням.

Диск-перекладач ковзнув Сірі на плече. Я потягнувся за ним і хотів вимкнути, та раптом зупинився, оскільки відповідь нетерпляче задзижчала нам у вухах.

сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/сумувати Акула/Акула/Акула/Акула

Я вирубив диск і струснув головою. Нічого не зрозумів. Як багато я не розумів. Я заплющив очі. Ми з Сірі ніжно рухалися у ритмі течії й у нашому власному, а дельфіни ширяли поруч, і темп їхніх голосів знизився до сумних трелей древньої жалоби.

Ми з Сірі спустилися з пагорбів і повернулися на карнавал аж перед світанком наступного дня. Цілу ніч і цілий день ми блукали схилами, їли з незнайомцями у шатрах з помаранчевого шовку, купалися разом у крижаних водах Шреї і танцювали під музику, що ніколи не переставала грати для безкінечної низки плавучих островів. Ми були голоднющі.

Я прокинувся на світанку, а Сірі не було. Повернулася вона незадовго до сходу місяця на Мауї-Заповітній. Розповіла, що її батьки відправилися із друзями на кілька днів у подорож на повільному житловому кораблику і лишили у Висадці сімейний екраноліт. Тепер ми просувалися від одного танцмайданчика до іншого, від ватри до ватри назад у центр міста. Ми планували полетіти на захід, у маєток її родини біля Февароне.

Уже було дуже пізно, та на громадській площі Пристані усе ще залишалася групка гуляк. Я був щасливим до безтями. Мені було дев’ятнадцять, я був закоханий, тому і без того невисока сила тяжіння у 0,93 відсотка від стандартної видавалася мені ще слабшою. Здавалося, я можу злетіти.

Я міг гори перевернути.

Ми зупинилися біля кіоску і купили пончиків і чорної кави. Раптом мене пройняла думка і я запитав:

— Звідки ти дізналася, що я матрос?

— Тихше, друже Меріне. Їж свій мізерний полуденок. Коли ми доберемося до вілли, я приготую тобі справжній «повноденок».

— Та ні, я серйозно, — наполягав я і витер з підборіддя поливку уже далеко