Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Сірі, чи все я роблю правильно?»
Відповіді немає, а часу все менше.
Інколи Сірі здавалася такою невігласкою, аж страшно.
Вона нічого не знала про моє життя без неї. Інколи вона щось запитувала, проте часом мені складно було зрозуміти, чи її взагалі цікавлять відповіді. Я годинами пояснював їй дивоглядну фізику, що рухала наші спін-зорельоти, але вона, здається, нічого не розуміла. Одного разу, після того, як я докладно, до найменших дрібниць пояснив їй різницю між їхнім древнім кораблем-«ембріоносцем» та «Лос-Анджелесом», Сірі просто спантеличила мене своїм питанням: «Але чому моїм предкам знадобилося вісімдесят років, аби долетіти до Мауї-Заповітної, а ти можеш добратися за сто тридцять днів?» Вона геть нічого не зрозуміла.
Її знання історії було, м’яко кажучи, мізерним. Сірі сприймала Гегемонію та Всемережжя так само, як дитина оцінює фантастичний світ приємного, проте досить ідіотського міфу; інколи їй було настільки байдуже, що я просто скаженів.
Вона знала все про ранні часи Гіджри (принаймні, до тієї міри, де та стосувалася Мауї-Заповітної та колоністів, і періодично ввертала в розмову якусь древню цікавинку чи фразеологізм), але нічого не тямила в реаліях епохи після Гіджри. Такі назви, як Вертоград та Вигнанці, Ренесанс чи Луз мало що для неї значили. Я згадував Салмуда Бреві чи генерала Горація Ґленнон-Гайта, і в неї з цими іменами не виникало жодних асоціацій чи спогадів. Нічогісінько.
Останній раз, коли ми бачилися із Сірі, їй було сімдесят стандартних років. Їй було сімдесят, а вона ніколи не подорожувала за межі свого світу, не користувалася «світлом+», не куштувала іншого алкоголю, окрім вина, не користувалася послугами хірурга-емпата, не ступала крізь ворота телепорту, не курила косяк, не робила собі генну модифікацію, не поєднувалася до стимсимів, не отримала формальної освіти, не проходила РНК-терапію, не чула про дзен-гностиків чи Церкву Ктиря і не літала на жодному іншому транспорті, крім старезного екранольота «Віккен», що належав її родині.
Сірі ніколи не кохалася ні з ким, окрім мене. Принаймні, так вона казала. І я їй вірив.
Це було на Архіпелазі, під час нашого Першого Возз’єднання, коли Сірі повела мене говорити з дельфінами.
Ми встали рано, аби спостерігати за світанком. Найвищі рівні дерева-будинку чудово підходили для оглядання східної частини неба, яку вибілював і знебарвлював ранок. Хвилі перистих хмар порожевіли, а відтак і море розплавилося. Над пласким горизонтом попливло сонце.
— Ходімо плавати, — сказала Сірі. Щедре навскісне проміння омивало їй шкіру і відкидало довжелезні тіні на дошки платформи.
— Я дуже втомився, — відповів я. — Давай пізніше. — Майже всю ніч ми лежали, говорили й кохалися, говорили й знову кохалися.
У світлі ранку я був спустошеним і мене трохи марудило. Сонце повзло по острову, від чого ноги мої тремтіли як у п’яниці.
— Ні, пішли зараз, — наполягала Сірі, схопила мене за руку й потягла. Я дратувався, та не протестував. На момент нашого Першого Возз’єднання їй було двадцять шість, на сім років старша від мене, проте вона своєю імпульсивною поведінкою часто нагадувала мені того підлітка, якого я всього десять місяців тому забрав із карнавалу. Її глибокий загучний сміх не змінився. Її зелені очі так само нетерпляче пронизували наскрізь. Грива довгого рудуватого волосся не змінилася. Але тіло її дозріло, наповнилося тією обіцянкою, на яку лише натякало раніше. Перса її були все ще пружні та повні, майже дівчачі, згори вкриті веснянками, які обрамлювали таку напівпрозору білизну, що крізь неї проглядався ніжно-голубий візерунок венок. Та все ж у ній було щось відмінне. Вона відрізнялася.
— Ти збираєшся до мене приєднатися чи просто так сидітимеш і витріщатимешся? — спитала Сірі. Вона скинула халат, коли ми спустилися на найнижчу платформу. Наш кораблик був усе ще пришвартований до доку. Від вранішнього бризу над нами почали надиматися парусні крони. Останні кілька днів, коли ми ходили плавати, Сірі наполягала, що носитиме купальник. Тепер вона була без нього. Її пипки набубнявіли під прохолодним вітерцем.
— А ми не відстанемо? — запитав я, глянувши скоса на вітрила, що вже лопотіли. У попередні дні ми чекали, коли острів близько полудня входив у смугу штилю й зупинявся, а море було наче дзеркало. Тепер же стебла-снасті туго напнулися, а жорстке листя наповнилося вітром.
— Ой, не кажи дурниць, — відрізала Сірі. — Ми завжди можемо схопитися за кіль-корінь і поплисти вслід. Або за живильну стеблину. Давай! — вона кинула мені осмотичну маску і вдягла свою. Через прозору плівку здавалося, ніби її обличчя вкрите олією. Із кишені халата, який вона вже скинула, Сірі дістала грубий медальйон і повісила собі на шию. На тлі її шкіри метал виглядав темним і тьмяним.
— Що це? — поцікавився я.
Вона не підняла маску, аби відповісти. Натомість закріпила на шиї ком-струни і простягнула мені навушники. Звук її голосу став металевим.
— Диск-перекладач, — пояснила вона. — Я думала, ти знаєш усе про такі ґаджети, Меріне. Ну ти й черепаха.
Вона тримала диск між грудьми однією рукою і ступила у воду з острова. Коли вона пірнала, перш ніж опуститися на глибину, над хвильками показалися світлі півкулі її попки. А за кілька секунд вона перетворилася лише у розмиту білу пляму у воді. Я натягнув свою маску, добре припасував ком-струни і занурився у море.
Дно острова видавалося темною плямою на стелі з кришталевого світла. Товсті живильні стебла я сприймав дещо з острахом, хоча Сірі у повній мірі демонструвала мені, що будь-що, крупніше від дрібного зоопланктону, навіть зараз схожого на пил у покинутій залі, їх абсолютно не цікавило. Кіль-корені, наче викривлені сталактити, звисали на сотні метрів у багряні глибини.
Острів рухався. Я спостерігав легке посмикування відростків, коли вони пропливали повз. На відстані десяти метрів наді мною заграла на сонці хвиля. На якусь мить мені забракло повітря. Гель у масці душив мене так само, як би це була вода. А тоді я розслабився, і повітря вільно поплило мені в легені.
— Глибше, Меріне, — почувся голос Сірі. Я закліпав — повільно, оскільки маска пристосовувалася до моїх очей, — відтак побачив, що Сірі заглибилася ще на двадцять метрів. Вона схопила кіль-корінь і без жодних зусиль пливла над прохолодними глибокими течіями, куди не сягало світло. Я подумав про всю ту кількакілометрову товщу води піді мною, про речі, що можуть там ховатися, невідомі, незбагненні для колоністів. Подумав про темряву і глибини, і мої яєчка мимоволі стиснулися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіперіон, Ден Сіммонс», після закриття браузера.