Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Ми обоє щулились під прохолодним вітром, доки я не стягнув їй тканину з плечей та не пригорнув до себе. Ми зісковзнули з колоди на теплий пісок. Я притиснув її до себе й раптом збагнув, як мені взагалі могло здатися, що вона сильніша від мене. Її шкіра була солонуватою.

Руки Сірі мені допомагали. Її голова лежала на білій бавовні й піску і впиралася у вибілене хвилями дерево. Моє серце билося частіше від хвиль.

— Ти розумієш, Меріне? — прошепотіла вона через кілька секунд, коли її тепло об’єднало нас.

— Так, — шепнув я у відповідь. Але насправді не розумів.

Майк скерував килим-літун зі сходу до Пристані. Політ зайняв понад годину у темряві, і більшу частину часу я коцюбився від вітру, кожної миті очікуючи, що килим скрутиться і ми зірвемося у море. Ми були вже з півгодини у дорозі, коли побачили перші плавучі острови. Вони пливли, здавалося, безкінечною низкою із південних пасовищ, поперед бурі, і парусні крони напиналися під вітром.

Багато з них були чудово підсвічені, прикрашені гірляндами кольорових ліхтариків та невагомим сяючим плетивом павутинок.

— Ти впевнений, що нам туди? — крикнув я.

— Так, — почулося у відповідь. Майк не озирався. Його довге чорне волосся ляскало на вітрі мені по обличчю.

Час від часу він звірявся з компасом і трохи змінював наш курс. Було би простіше слідувати за островами. Ми пролітали над одним великим, майже півкілометра завдовжки, і я намагався розгледіти бодай щось, та він був майже повністю темний, лише омитий фосфоресцентними хвилями. Чорні силуети розрізали молочний шлях. Я постукав Майка по плечу і показав на них пальцем.

— Дельфіни! — вигукнув він. — Ти ж пам’ятаєш, для чого заснували цю колонію? Групка добродійників періоду Гіджри хотіла врятувати усіх морських ссавців Старої Землі. Не вийшло.

Я хотів ще щось запитати, проте в ту мить вигулькнули мис і бухта Пристані.

Мені здавалося, зорі над Мауї-Заповітною були надзвичайно яскравими. Мені здавалося, мігруючі острови — незабутнє у своїй осяйності видовище. Та місто Пристань, огорнуте гаванню та пагорбами, яскравим маяком засліплювало вночі. Ця неймовірна краса нагадала мені, як я колись спостерігав за стартом факельника, чиї рушії спалахували плазмою наднової на тлі темного лімба понурого газового гіганта.

Місто було зліплене з п’ятиярусних білих будинків-стільників, підсвічених теплим світлом ламп зсередини та незчисленними смолоскипами ззовні. Біла лава вулканічного острова, здавалося, сама сяє від вогнів міста. За поселенням були розкинуті намети, шатра, вогнища, на яких готували їжу, а також величезні ватри, завеликі, аби їх використовувати для чогось іншого, крім як вітати острови, що повертаються.

Гавань повнилася човнами: катамаранами, що похитувалися й дзеленчали дзвониками на щоглах, крупними плавучими будинками-плоскодонками, що повзали від бухти до бухти тихими екваторіальними мілинами, а тепер гордо купалися у променях світла цієї ночі, а також випадковими океанськими яхтами, обтічними й маневровими, наче акули.

На гострому краю портового рифу розташувався маяк. Він відкидав промінь далеко в море, рівним світлом укривав хвилі й острів, а тоді ковзав назад і вихоплював різнокольоровий вихор кораблів і людей.

Ми чули шум ще за кілька кілометрів звідти.

Чітко вирізнялися звуки свята. Над криками й незмінним шелестом припливу вивищувалися незабутні ноти сонати для флейти Баха. Пізніше я дізнався, що цей вітальний хор транслювався у Протоки через гідрофони, і дельфіни стрибали й веселилися під музику.

— Господи, Майку, звідки ти знав, що тут усе це відбувається?

— Запитав у головного бортового комп’ютера, — відповів Майк. Килим-літун нахилився вправо, аби обійти кораблі й не потрапити під промінь маяка. А тоді ми знову повернули на північ від Пристані до темного клаптика землі. Доносився тихий гул хвиль з мілин попереду. — У них це щорічне свято, — продовжував Майк, — та зараз вони відзначають сто п’ятдесяту річницю. Гулянка триває вже три тижні і планує продовжуватися ще два. На цій планеті всього якась сотня тисяч колоністів, Меріне, і я б’юся об заклад, половина тусить зараз тут.

Ми скинули швидкість, обережно підлетіли і приземлилися на скелі недалеко від пляжу. Шторм пройшов на південь від нас, але періодичні спалахи блискавки і віддалені вогні рухомих островів усе ще виднілися на горизонті. Над нами сяйво зірок ще не приглушувалося світлом Пристані, що розташувалася одразу за найближчим схилом. Повітря тут було тепліше, і вітерець приніс аромат саду. Ми склали килимок і поспішили натягнути свої костюми арлекінів. Майк поклав лазерну ручку і коштовності у кишеню.

— А це для чого? — поцікавився я, коли ми ховали наплічник і килим-літун під великим валуном.

— Ось це? — перепитав Майк, похитуючи на пальцях намисто з Ренесанса. — Це валюта на випадок, якщо ми вестимемо переговори про послуги.

— Послуги?

— Послуги, — повторив Майк. — Жіночі щедроти. Втіху для втомленого космічного подорожнього. Невеличкий трах для тебе, пацан.

— А, — протягнув я, натягаючи маску та ковпак блазня. У темряві тихо задзеленчали балабончики.

— Пішли, — сказав Майк, — а то пропустимо гулянку.

Я кивнув і послідував за ним. Із бряжчанням, повз каміння та чагарі, ми просувалися до заманливого світла.

Я сиджу тут під сонцем і чекаю. Не зовсім зрозуміло, чого саме. Від вранішнього світла, відбитого білим камінням гробниці Сірі, моя спина нагрівається все сильніше.

Гробниці Сірі?

У небі — ні хмаринки. Зводжу голову й окидаю оком небосхил, наче зможу через світлу атмосферу роздивитися «Лос-Анджелес» і нещодавно завершену решітку телепорту. Звісно ж, ні. Якась частина мене знає, що вони ще не зійшли. Якась частина мене до секунди знає час, коли корабель і телепорт закінчать свій оберт навколо планети і будуть у зеніті. Якась частина мене не хоче про це думати.

«Сірі, чи все я роблю правильно?»

Раптово здійнявся вітер і на флагштоках залопотіли прапорці. Я радше відчуваю, аніж бачу неспокійне очікування групи. Вперше з моменту мого приземлення для цього нашого Сьомого Возз’єднання я сповнений скорботи. Навіть ні, ще поки не скорботи, а гострозубого суму, що скоро обернеться тугою. Чотири роки я вів мовчазні діалоги із Сірі, обирав питання для подальших із нею дискусій, і раптом з холодною чіткістю я усвідомлюю, що ми ніколи так більше не сидітимемо й не говоритимемо. В мені пустила коріння порожнеча.

«Сірі, чи мав я дозволити цьому статися?»

Відповіді немає, лише перешіптування натовпу стає гучнішим. За кілька хвилин вони пришлють сюди, вгору по схилу, Донела, мого молодшого і єдиного живого сина, або його доньку Ліру з братом, аби мене поквапити. Я відкидаю билинку гірчака, яку перед цим жував. На горизонті з’являється якийсь натяк