Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Горда дівчина. Принцеса. Або дочка правителя. Соманару навіть не хотів припускати наскільки їй буде важко слізно благати чемпіонів дати їм пройти всередину війська за виставлені бойові порядки. Навряд чи за інших обставин вона пішла б на це. Лише заради народу. Лише заради дітей. І Соманару був упевнений, що вона переступить через себе заради них.

Наступну годину чемпіон займався тим, що весь час бігав та розмовляв. З Аверіно, щоб розповісти про свою ідею. Переможець напрочуд швидко погодився. Потім він пішов до чемпіонів, що йшли позаду обозів. Тут вже було важче. Але Соманару, як син Рамітеса, мав трохи іншу вагу, ніж звичайний чемпіон. І запевнивши командира, що він всю провину і всю відповідальність візьме на себе, йому все ж таки вдалося абияк переконати не дуже зговірливого драйтла. Зрештою, яка небезпека може виходити від дітей?

У результаті Соманару знову попрямував до Маріен. На цей раз не сам. Сорок переможців із сотні Аверіно, що не були задіяні як візники, йшли поруч із ним. Після короткої бесіди з чорноволосою амаліонкою Соманару з загоном поринув у лави амаліонів. Вони дісталися до дітей. Брали їх на руки. Кожен узяв по дві чи по три дитини. Але лишилися ще й інші, яких зараз не могли забрати чемпіони. Їх понесли амаліони. Звичайно, було складно домовитися, щоб таких пропустили чемпіони, але, вкотре використавши те, що Соманару син Рамітеса, чемпіону вдалося переконати драйтлів і цього разу.

Дітей розміщували на возах. Переможці та амаліони зсаджували їх з рук. Для хлопців це здавалося якоюсь пригодою. Вони весело розмовляли і обережно пересувалися по накритих речах. Звичайно, довелося привести сюди кілька синьопиких жінок, щоб вони стежили за дітьми і щоб дітям не було так страшно. Хоча на рахунок другого пункту, як вже побачив Соманару, не надто варто було хвилюватися.  Чемпіонів вони не боялися. Йому навіть здалося, що поруч із залізними драйтлами діти почувалися впевненіше. Були не такими неспокійними. Що ж їм розповідали батьки? І наскільки їхні очікування не співпадуть із реальністю? Наразі про це думати Соманару не хотів.

Півтори доби до бою. Вже навіть менше. Тридцять тисяч воїнів. П'ять тисяч синіх. І ще п'ять тисяч чемпіонів, які не зможуть брати участі у битві. На чемпіонах висіла серйозна відповідальність. Соманару не було страшно. Але він, як і переважна більшість залізних драйтлів, зовсім не жадав зустрічі з вереями. І, тим більше, йому не хотілося побачити армію мертвих на власні очі. Воїни, яких не можна вбити. Воїни, які й так уже мертві. Він чув історії про таке військо. Воно наводило жах навіть легендарних. Звісно, ​​вони про це не говорили. Звісно, ​​намагалися іноді навіть жартувати з цієї теми. Але Соманару знав правду. Він читав ті книги, які були обов'язковими для читання для кандидатів у легендарні. У деяких з них армія мертвих зображувалася досить детально. І найбільше лякало те, що вона могла складатися з будь-кого. Ти наперед не знаєш, хто буде твоїм супротивником. А битися проти мертвих чемпіонів – це останнє, чого хотіли б залізні драйтли. Вони навіть менше загострювали увагу на непереможній вереї, ніж на армії мертвих. І Соманару їх чудово розумів. Битися з неживою істотою, якій рани ні по чому…

- Швидко ти все організував.

Соманару трохи смикнувся від несподіванки. Покрутив головою.

- Я настільки тебе лякаю? - підняла одну брову чорнява амаліонка, посміхаючись одним кутком губ.

- Як для звичайних мирних жителів у вас було надто багато зброї із собою. - відповів Соманару з легкою усмішкою.

- Ну, ми не знали, що на нас чекає попереду. Треба ж бути готовими до всього.

Чемпіон окинув її поглядом. Звичайно, він і так добре пам'ятав її постать. На воїна зовсім не схожа. Швидше, на жінку з вищого суспільства, що ретельно стежить за своїм раціоном харчування, щоб виглядати справжньою королевою на званих вечерях. І руки у неї доглянуті. Як у аристократки. У воїнів вони виглядають зовсім інакше. Переважна більшість амаліонів, що йшли з ними, викликали у нього подібні почуття. У Соманару складалося відчуття, що еліта амаліонів розділилася. І одна їхня частина якраз і прибула до його рідного міста на кораблях.

- І як би ви проривалися?

- Якось. - усміхнулася дівчина.

Соманару останнім часом став частіше дивитися їй у вічі. Рідше відводив голову убік. Можливо, це через те, що вже кілька днів вона розмовляє з ним у людській формі.

Якось. Ну, так. Повна протилежність Рамітесу. Командир чемпіонів ніколи не веде бій “якось”. У нього завжди вивірений бездоганний план битви. Усі його генерали бездоганно дотримуються його наказів. І він завжди перемагає. Так було вже неодноразово. Але з вереями та армією мертвих ще нікому не доводилося стикатися. І не слід забувати про анне. Звичайно, будь-яка Химерниця могла стати проблемою для чемпіонів. Але анне… Від самого цього слова ставало моторошно. Їх наявність у ворога могла сильно ускладнити життя всієї армії. Кожен чемпіон знав, чим небезпечна саме ця фурія війни. Фіолетовий – колір смерті. Фіолетові Химерниці могли захопити розум будь-якого воїна. Чемпіон зовсім не хотів, щоб перші ряди оборони спрямували свої власні мечі проти побратимів. Соманару зітхнув. Як все складно. Як протистояти такому війську з такими вбивчими бойовими одиницями? Амаліони зібрали до своїх лав дуже сильних союзників. Дуже. Допускати думку про те, що чемпіонам не перемогти у цій битві, Соманару не хотів. Потрібно завжди вірити у перемогу!

- Так, у них дуже сильна армія. Дуже. - абсолютно безрадісним тоном сказала Маріен. - Саме тому ми й прийшли до вас. Але сподівалися ми не так на вас, як на спільну коаліцію. Люди мають Химерниць. Багато Химерниць. Я чула, що серед них іноді зустрічаються справді сильні Відьми. І ще, кажуть, вони мають поглиначів. Можливо, спільними зусиллями ми змогли б стримати їх напад. А якби вдалося залучити на наш бік ще й сабазадонців...

- Пф. - пирхнув Соманару. - Ми краще, ніж вони в сто разів. Сабазадон — цілком і повністю вигадане королівство. Усі історії про них – суцільна брехня. Можливо, вони дійсно вмілі наймані вбивці. Але не більше. У справжньому бою на полях битв вони втекли б, як тільки побачили б нас.