Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Ради, викрила фальшивий характер Собору. З іншого боку польські патріоти українського походження прагнули досягти повноправного членства в польському суспільстві. Необоротним результатом революції 1848 р. стало стійке розмежування поляків і українців на дві відмінні національні спільноти.

Основною практичною метою Головної руської ради був поділ Галичини на дві провінції, сформовані за етнічним принципом: польську й українську. Це питання спочатку порушив сам австрійський уряд, маючи на меті, безвідносно до українських вимог, покарати поляків за повстання 1846 р, а також у зв’язку з приєднанням колишньої Краківської республіки. Цю програму енергійно підхопила Головна руська рада. Міністерству внутрішніх справ 17 липня, а потім знову 28 жовтня подано відповідні меморандуми. У серпні петиція з 15 тисячами підписів привернула до цієї справи увагу рейхстагу; врешті цю петицію підписали 200 тисяч чоловік. Цьому планові енергійно опиралися не лише поляки; його стали пов’язувати також з ширшим питанням територіальної реорганізації всієї імперії.

Радикальні пропозиції щодо нової адміністративної структури, заснованої на етнічних принципах, як та, що її подав конституційній комісії рейхстагу Палацький, викликали силу-силенну суперечливих інтересів та претензій. Конституційна комісія вирішила зберегти історичні провінції, але як поступку етнічному поглядові й згодилася утворити в межах провінцій нові, етнічно однорідні самоуправні одиниці — округи (Kreise). Ці умови були закладені в конституції, проголошеній імператорським указом від 4 березня 1849 р. після насильницького розгону рейхстагу. Проте, після падіння її архітектора графа Стадіона конституція 4 березня залишалася, як і її парламентські попередники, мертвою буквою. Історичні провінції пережили революційну кризу; округи, що мали компенсувати їх, ніколи не стали реальністю. Протягом неоабсолютистської ери уряд ще деякий час забавлявся з планами територіальної реорганізації Галичини, але з того нічого не вийшло[599].

ВІД НЕОАБСОЛЮТИЗМУ ДО АВСТРО-ПОЛЬСЬКОГО КОМПРОМІСУ

Перехід до неоабсолютистського десятиліття (1849–1859) привів до занепаду відкритої політичної діяльності усіх австрійських національностей. Головну руську раду розпущено 1851 р. Її колишні лідери повернулися до своїх попередніх, переважно церковних, занять. Внутрішня згуртованість руської спільноти була послаблена внутрішнім розколом на русофільську й українофільську фракції. Водночас в особі графа Агенора Голуховського, призначеного 1849 р. галицьким намісником, з’явився найнебезпечніший противник руської справи. Польські патріоти спочатку погорджували ним як знаряддям Відня. Але насправді Голуховський надав неоціненні послуги польській справі. Саме він посприяв тому, що плани територіального поділу Галичини зазнали остаточної поразки. Він підірвав довір’я центрального уряду до лояльності русинів, доносячи на них у Відень як на русофілів. До того ж він заповнив поляками вищі посади цивільної служби, які до 1848 р. посідали переважно німці. Таким чином, перебування Голуховського на посаді намісника відкрило шлях до захоплення поляками влади 1867 р.

Поразка Австрії в Італійській війні 1859 р. привела до ери конституційних експериментів. У 1861 р. вперше зібрався Галицький крайовий сейм. Руське представництво у ньому було ще порівняно сильним — третина всієї палати. Але ситуація для українців була набагато менш сприятлива, ніж у 1848 році; відносна сила поляків зросла як у краї, так і у Відні, а підтримка центрального уряду стала хиткою. Керівництво українським табором перебувало в руках консервативних “старорусинів”, які зовсім не відповідали потребам складної і мінливої політичної кон’юнктури. Їхнє патерналістське ставлення до селянства не давало їм змоги здобути міцну й надійну масову підтримку серед свого народу, що дозволило б хоробро зустріти бурю. Їм не вдалося досягти згоди з поляками, коли це ще, може, й було можливим. Старорусини сліпо покладалися на австро-німецьких централістів, представником яких була адміністрація на чолі з Антоном фон Шмерлінгом (1861–1865).

Період конституційних експериментів різко обірвався після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. і встановлення дуалістичної системи. Логічним наслідком австро-уторського компромісу 1867 р. стало досягнуте одночасно з ним австро-польське порозуміння. Амбітніший польський план здобути окрему конституційну позицію для Галичини зазнав невдачі; юридично Галичина залишилася на тому самому становищі, що й інші “коронні краї” австрійської половини дуалістичної монархії. Але в усіх практичних справах повний контроль над краєм віддано польським вищим класам. Доля українців була схожою на долю немадярських національностей в Угорщині. В обох випадках, династія і центральний уряд принесли в жертву тих, що були в 1848 р. їхніми прихильниками. Одному з головних авторів дуалістичної системи, міністру зовнішніх справ графові Фрідріхові Фердинанду фон Бейсту приписують слова: “наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм”[600].

Щоб дати уявлення про структуру влади у Галичині і відповідні позиції обох національностей в епоху дуалізму, вистачить кількох коротких прикладів[601]. Намісник завжди призначався з числа польської аристократії. У Відні польських інтересів пильнував спеціальний “міністр у галицьких справах”. Виборча система, заснована на представництві від курій, тобто економічних груп, забезпечувала полякам відчутну перевагу як у крайовому сеймі, так і в галицькій репрезентації у Державній Раді (центральному парламенті). Українці могли бути вибрані лише від селянської курії, але їхня частка зменшувалася ще більше через адміністративний тиск і виборчі зловживання[602]. Як державна адміністрація, очолювана намісником, так і автономна крайова адміністрація, що підлягала юрисдикції сейму, були майже повністю обсаджені поляками і вели діловодство польською мовою. Два університети краю, які були ні-мецькими за часів абсолютизму, сполонізовано (у Львівському університеті залишилося декілька українських кафедр). Те саме сталося також із середньою освітою, і багато років українці мусили обмежуватися єдиною середньою школою (гімназією). Вся соціальна, економічна й освітня політика була пристосована до інтересів польської правлячої верстви. З дуже невеликими змінами ця система діяла протягом сорока років, аж до виборчої реформи 1907 р.

Через двадцять років після політичного дебюту 1848 р. галицькі українці зазнали катастрофічної поразки. Вони врятували дуже небагато — зміцнене становище греко-католицької церкви, початкові школи з рідною мовою, позірне визнання своїх претензій на місце в середній і вищій освіті, деякі мінімальні мовні права у стосунках із владою. Проте, незважаючи на проаристократичний ухил австрійської конституції та зловживання контрольованої поляками галицької адміністрації, українці у Галичині все ж таки користали з найважливішої переваги — конституційної правової держави. Вони могли друкувати газети й книжки, засновувати товариства, проводити громадські зібрання, брати участь у виборах (хай навіть і в нерівних умовах), висловлювати скарги з парламентської трибуни і легально боротися за покращення свого становища. Проте спочатку вони мали навчитися ефективно використовувати ці можливості. Задля цього треба було грунтовно змінити поставу частини їхніх лідерів: вони мусили навчитися стояти політично на власних ногах, не чекаючи на прихильність уряду чи на будь-яку зовнішню допомогу, і покладатися від початку й до кінця на зорганізовану силу свого народу.