Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

ХАРАКТЕР ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ

Польсько-українські стосунки були головною внутрішньою проблемою Галичини. Боротьба між двома спільнотами, що відкрито вибухнула 1848 р., точилася з дедалі більшою напругою і люттю з року в рік і з десятиліття в десятиліття. Конфлікт відбився не лише на тих частинах польського й українського народів, які проживали в Австрійській імперії, але мав також фатальний вплив на історичну долю Польщі й України взагалі.

Згідно з переписом 1910 р. національний склад у провінції був такий: 47% римо-католиків (поляків), 42% греко-католиків (українців) і 11% євреїв. Проте слід розрізняти Західну і Східну Галичину, межа між якими проходила приблизно по річці Сян. У Західній переважали поляки (89%), а Східна була краєм з мішаним населенням: українська більшість (62%) жила разом з польською та єврейською меншостями (відповідно 25% і 12%)[603]. Видатний польський історик соціальних відносин зауважував, що “розселення поляків у Східній Галичині є невигідним, оскільки вони розсіяні по всьому простору, але за винятком Львова і Львівського повіту.., ніде не мають чисельної більшості. Польське населення Східної Галичини зосереджене передусім у містах та поміщицьких садибах”[604].

Хоч би що говорилося про польсько-український конфлікт, але “расові” відмінності не відігравали в ньому жодної ролі Етнічне змішування двох спільнот відбувалося протягом століть. Польська шляхта значною мірою була руського походження. З другого боку, сотні тисяч польських селянських переселенців непомітно змішувалися з навколишніми українцями. Навіть у часи загострення національних суперечок мішані шлюби залишалися дуже поширеними. У Галичині була приказка, що “польсько-українська границя пролягає через шлюбне ліжко”.

Ототожнення поляків із римо-католиками й українців із греко-католиками вимагає певних застережень. У другій половині XIX ст. ще існувала зникаюча порода “gente Rutheni, natione Poloni” — освічених греко-католиків, які у політичному й культурному відношенні вважали себе поляками. З іншого боку, існувала набагато чисельніша верства т. зв. “латинників” (тобто людей латинського обряду) — римо-католицьких селян, які мовою і звичаями уподібнилися односельцям-українцям. Ці перехідні групи зникали у вирі національної боротьби. Незважаючи на ці винятки, віросповідання було простим і виразним засобом національної ідентифікації. Уніатство являло собою синтезу східних і західних культурних елементів. Галицькі українці були найбільш європеїзованою гілкою східних слов’ян. Однак, проти польських сусідів вони все ще відчували себе спадкоємцями східної традиції. Таким чином, лінія, що розділяла поляків та українців у Галичині, продовжувала віковічну межу між світами римської та візантійської цивілізацій.

Панівне становище польської національності підтримувалося соціальними привілеями земельної аристократії та верхівки середнього класу. І, навпаки, для українців боротьба за національне й соціальне визволення була єдиною. Тому польський дослідник міг твердити: “Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас... Соціальний елемент національного питання непорівняно полегшує, спрощує русинам працю над пробудженням національної свідомості руського народу, а нам утруднює оборону нашого становища”[605].

Поза зіткненням справжніх суспільних інтересів існував окремий конфлікт психологічного характеру. Світогляд польської інтелігенції і середнього класу великою мірою формувала шляхетська традиція. Українська інтелігенція була плебейського походження; кожен освічений українець стояв на віддалі лише одного-двох поколінь від будинку парафіяльного священика або селянської хати. Таким чином, навіть ті польські й українські групи, формальна освіта і умови життя яких були подібними між собою, виказували різну суспільну ментальність. Обидві спільноти давилися на свій теперішній конфлікт крізь призму великої війни XVII ст. між польською шляхтою й українським козацтвом. Ці стереотипи посилювала література. Талановиті й надзвичайно популярні історичні романи Генрика Сенкевича неабияк спричинилися до вироблення у польських головах уявлення про українців як бунтівних варварів.

І, нарешті, ці дві нації були розділені несумісними політичними ідеологіями. Польська політична думка брала за вихідну точку передподілову Річ Посполиту, в якій корпоративна єдність шляхетської верстви ототожнювалася з єдністю нації. Така постава робила примирення з ідеєю окремої української нації надзвичайно важким для поляків. Заява, що русини становлять націю, у принципі наділену рівними правами з поляками, здавалася їм абсурдною. Звідси — закорінена польська схильність пояснювати український рух як чужоземну “інтригу”: австрійську (Стадіон!), російську або, пізніше, пруську.

Ще 1833 р., Вацлав Залеський, видатний збирач фольклору, впускав шпильку на адресу “Руської трійці”: “Словаки, слов’яни, моравці у Сілезії приєдналися до чехів, до кого ж мають приєднатися русини? Чи, може, ми маємо бажати, щоб русини мали свою власну літературу? Що ж би сталося з німецькою літературою, коли б окремі германські племена намагалися мати свою власну літературу?”[606] Польський демократичний лідер Флоріан Зємялковський проголошував у січні 1849 р. в конституційній комісії австрійського рейхстагу: “Щодо Галичини, то вона належить польській національності... До березня 1848 р. русином була людина грецької, а поляком — людина католицької релігії. Русини й поляки були в тій самій сім’ї. Немає потреби казати, хто викликав цей розкол, але ця незгода релігійна, а не національна... Польська мова не є мовою мазурів [етнічно польських селян із Західної Галичини], а радше літературною мовою, спільною для кількох племен, що населяють Галичину, навіть коли вони розмовляють різними діалектами”[607]. Видатний історик, о. Валеріан Калінка, дорадник князя Адама Чарторийського, “некоронованого короля польської еміграції”, 1858 р. писав: “...Народи... мають свої давні кордони, які нерозважливо було б хотіти порушити. Історія зібрала руську народність по той [східний] бік Дніпра, її серцем сьогодні є Слобідська Україна. Україна по цей [західний] бік Дніпра завойована і захищена польською зброєю, заселена народом, з лона якого вийшла [сполонізована] шляхта, є, і, дасть Бог, ніколи не перестане бути польською провінцією”[608]. Граф Лешек Борковський просто заявив 1868 р. в галицькому сеймі: “Русі немає. Є лише Польща і Москва”[609].

Велика частина польської суспільної думки ніколи не відмовлялася від цих засад. Інша частина, більш гнучка та реалістична, зробила це, хоч поволі і з неохотою. Деякі поляки обміркову-вали можливість майбутнього польсько-українського союзу проти Росії, звичайно, під проводом Польщі. Такою була, наприклад, думка краківського консерватора графа Станіслава Тарновського, що її він висловив 1866 р.: “У Галичині не винищувати, а розводити й плекати треба руську національність, тоді вона зміцниться і над Дніпром... Вона залишиться Руссю, але Руссю, по братерському з’єднаною з Польщею і відданою одній спільній справі”[610].

Поляків і українців лівих поглядів тимчасово, у 1870–1880-их роках, звела докупи їхня спільна опозиція до правлячого консервативного режиму в Галичині. Видатний український письменник і учений цього періоду Іван Франко (1856–1916) відіграв важливу роль у створенні Польської селянської партії людовців (Polskie stronnictwo ludowe)[611]. Як тільки ці недавно ще маргінальні групи взяли на себе політичну відповідальність,