Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

Польську позицію добре резюмує заява, що її зробив незадовго до падіння Австрійської імперії не крайній націоналіст, а проникливий учений поміркованих поглядів і, як він сам казав, прихильник польсько-українського примирення: “Польська суспільна думка сприймає цю провінцію як, сказати б, доручене їй майно, до розподілу якого в будь-якому вигляді допустити не можна; її єдність має залишатися noli me tangere... Поляки мають священний обов’язок бачити в Галичині “історичну область”, де вони покликані бути за господаря дому... [Вимога рівного статусу для обох Мов — польської й української] означає бажання створити позірну справедливість, яка полягала б у зрівнянні двох цілковито нерівних речей”[612]. Поляки ладні були поступитись українцям щонайбільше становищем толерованої меншості, але українців треба було постійно тримати подалі від важелів політичної влади, а освітні й господарські можливості української спільноти старанно обмежувати, щоб не спричинити незручностей “господарям дому”.

Український погляд висловив Іван Франко: “...Ми бажаємо повної національної і політичної свободи... полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, якщо вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть так само, як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної”[613].

Розходження між національними ідеологіями було надто широким, щоб навести між ними міст компромісу. Ця засаднича несумісність часто розладнувала або відсувала розв’язання практичних справ, які трактувалися не прагматично, а як пішаки у силовій боротьбі. Важка хмара стримуваних емоцій і наростаючої ворожнечі нависла над краєм.

РОСІЙСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ В ГАЛИЧИНІ

У 1848 році галицькі русини порвали з ідеєю “історичної Польщі”. Наступним кроком у пошуку національної тотожності стало визначення змісту своєї недавно віднайденої руської індивідуальності. Це запитання допускало дві альтернативні відповіді: “всеросійську” й “українську”[614]. Як ми вже бачили, Головна руська рада надавала перевагу українській, але в цьому було мало внутрішньої переконаності. Така позиція справді мала певний відбиток нереальності. Контакти Галичини з Російською імперією, зокрема й Україною, були незначними, а інтелектуальний світогляд руської інтелігенції, байдуже, чи вона надавала абстрактну перевагу всеросійській а чи українській ідеології, — передусім австрійським і провінційно-галицьким. Питання самоідентифікації частково збігалося з питанням консервативної чи ліберально-народницької орієнтації у громадській та освітній праці. У зародковій формі воно постало вже 1848 р, на Соборі руських вчених: прихильники місцевої говірки зіткнулися з тими, що відстоювали відновлення церковнослов’янської як літературної мови. В той час проблема залишилася нерозв’язаною, і життя української спільноти багато років було затруєне мовними й правописними суперечками, які набрали політичного характеру.

Староруська або русофільська (“москвофільська”) течія викристалізувалася у 1850-ті роки. Її представників прозвали “святоюрцями”, за назвою греко-католицького кафедрального собору у Львові, де кілька лідерів цієї групи були каноніками. Староруський напрям підтримувало греко-католицьке духовенство, й увесь рух мав клерикально-консервативний характер. Старорусини хотіли протиставити польській мові не “низьку” народну, а іншу, так само родовиту, мову. Очевидним кандидатом здавалася церковнослов’янська мова, але швидко стала очевидною цілковита непрактичність цього задуму. Деякі староруські лідери почали вказувати на літературну російську мову як на лінгвістичну норму, аргументуючи це тим, що вихідці з Малоросії, від київських учених XVII ст. аж до Миколи Гоголя, зробили свій внесок у формування російської літературної мови. Провідний староруський публіцист Богдан Дідицький (1827–1908) вигадав теорію, згідно з якою Великоросія і Малоросія повинні мати спільну писану мову, що вимовляється двома різними способами, кожний з яких треба визнати за правильний[615]. Цю думку Дідицькому навіяла та обставина, що освічені галичани вміли читати російською мовою, але не могли розмовляти нею. Насправді мова, якої старорусини вживали у своїх публікаціях, була дивною мішаниною української, церковнослов’янської та російської, з польськими та німецькими домішками — їхні супротивники іронічно називали її “язичієм”. Ця макаронічна мова багато років залишалася ознакою русофільської партії.

Іншою важливою рисою староруської ідеології було наполягання на таких формальних рисах руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт з історичним “етимологічним” правописом. Русофіли вірили, що лише дотримуючись цих освячених віками традицій їхньому народові вдасться протистояти польським хитрощам. Австрійська адміністрація під час намісництва Голуховського справді спробувала накинути галицьким українцям латинське письмо. Святоюрці відбили цю спробу[616]. Типовим вираженням староруської ментальності був “обрядовий рух” 1850–1860-их рр., що мав на меті очистити греко-католицький обряд від “латинських наростів”[617].

Спочатку старорусини мали певну загальну, доволі неясну симпатію до Росії. Обрядові риси руської традиції, яку вони цінували найвище, були спільні для всього східнослов’янського світу. Брак безпосереднього досвіду не дозволяв їм побачити різниці між власне Росією й Україною. Через глибоко вкорінений консерватизм вони захоплювалися могутньою царською монархією. Але вирішальним фактором їхнього русофільства була ворожість до поляків. Вони вважали, що будь-яке послаблення єдності Русі буде на користь їхньому польському ворогові, й підозрювали своїх народовських опонентів у змові з поляками. Розрив із польським суспільством був настільки важким, що покоління руської інтелігенції, яке зробило цей пролом, схилилося в протилежний бік. Антипольське почуття спонукало навіть уцілілого члена “Руської трійці” Якова Головацького, який у статті 1846 р. промовляв як український “сепаратист”, стати на проросійську позицію. Призначений 1848 р. на новостворену кафедру руської літератури у Львівському університеті, він був змушений покинути професорство через участь у Слов’янському з’їзді в Москві 1867 р. й закінчив свої дні у Росії.

Політичні події 1860-их років прискорили перетворення старорусинства на відверте русофільство. Поновне зближення династії і поляків приголомшило святоюрців. Воно не лише розбило їхні сподівання, але й образило моральні почуття. Вони відчули, що імператор та віденський уряд, яким вони вірно служили від 1848 р., залишили їх напризволяще. Перед лицем навислої загрози, що поляки переберуть контроль над Галичиною, залишалася, здавалось, лише одна надія: порятунок зі Сходу. Серед галицьких українців була приказка: “Якщо ми маємо втопитися, то краще в російському морі, аніж у польському болоті”. Критичне міжнародне становище Австрії створювало враження, що можливий розпад імперії. У розпалі австро-руської війни, влітку 1866 р. у староруській газеті “Слово” з’явилося декілька статей, які, підкреслюючи лояльність до Австрії, проголошували водночас доктрину етнічної й культурної єдності руської нації “від Карпат до Уралу”[618].

Приблизно в той самий час окремі русофільські лідери нав’язали стосунки з російськими панславістами. Зв’язковим був о. Михайло Раєвський, священик російського посольства у Відні. Він організував в австрійській столиці салон для руських та інших слов’янських інтелектуалів та студентів, і через його руки текли субсидії від слов’янських комітетів із Москви й Петербурга. Суми, які досягали Галичини, не були