Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

великі, але ця залежність від таємної російської підтримки допомагала тримати провідних діячів русофільської партії “на належному місці”[619]. Стихійне зростання проросійських почуттів у 1860-их роках не обмежувалося галицькими українцями. Усі слов’янські національності Габсбурзької імперії, за винятком поляків, зреагували на австро-угорське порозуміння подібним чином. Навіть мовні теорії старорусинів, хоч якими дивними вони здавалися, не були позбавлені паралелей серед інших слов’янських народів. Наприклад, словацький письменник і публіцист Людовит Штур пропонував усім слов’янським народам прийняти російську як спільну літературну мову[620]. Але для українців це питання мало певні особливо загрозливі аспекти. Для них русофільство було не просто питанням політичної орієнтації — воно становило загрозу їхній національній самобутності. Основна частина їхнього народу жила в Російській імперії, яка заперечувала саме існування української національності. Українському рухові нелегко було вистояти проти переслідувань із боку царського уряду й величезного суспільного тиску. Коли б та частина українського народу, що жила поза межами Росії і мала можливість вільного вибору, прийняла ідеологію російської нації, єдиної і неподільної, то український національний рух був би приречений. Коли б, з іншого боку, в Галичині переміг національний напрям, це неминуче мало б поважні наслідки на середньо-східній Україні.

Супротивників русофільської течії називали русинами, або, частіше, народовцями, українофілами чи просто українцями[621]. Навіть у 1850-ті роки лунали голоси проти реакційної мовної політики святоюрців, на користь місцевої мови як літературної, відповідно до заповідей “Руської Трійці”. Народовецький рух народився близько 1860 року, натхнений поемами Тараса Шевченка (1814–1861), які були сприйняті молодими галицькими інтелектуалами як пророче одкровення: “Молодіж з ентузіазмом, читала Шевченка, першого і найбільшого хлопського поета в цілій майже Європі”[622]. Надрукована програмова брошура 1867 р. підсумувала основні моменти народовецької філософії: “[Ми є] ісповідники величнього завіту нашого незабутнього кобзаря, Тараса Шевченка... Славимося 15-мільйоновим народом... ім’я його єсть руський чи український, земля, ненька його рідна, Русь-Україна. Завзяті вороги його — ляхи й москалі... З тим мужицьким, латами покритим, народом стоятимемо у купі, як вірні його діти”[623]. Брошура заявляла про лояльність до греко-католицької церкви й Австрійської імперії, але відкидала клерикалізм і сервілізм перед Віднем.

У 1860-ті роки довкола народовців витворилася атмосфера молодечого романтизму. Наприклад, вони носили козацькі костюми. Першими організаційними виявами руху були напівтаємні гуртки (громади) серед університетської і гімназійної молоді. До народовців приєдналося декілька ветеранів із покоління 1848 р., які засуджували реакційну політику святоюрців: о. Стефан Качала (1815–1888), Юліан Лаврівський (1821–1873) та Іван Борисикевич (1815–1882). Провідні постаті серед тих, хто ввійшов у громадське життя в 1860–1870-ті роки, що їх можна вважати засновниками модерного українського національного руху в Галичині. — це Данило Танячкевич (1842–1900), Омелян Партицький (1840–1895), брати Володимир (1850–1883) та Олександр Барвінські (1847–1927), брати Омелян (1833–1894) та Олександр Огоновські (1848–1891), Наталь Вахнянин (1841–1908) і Юліан Романчук (1842–1932). Варто зазначити, що деякі з них були священиками, однак більшість — ні: це було перше покоління галицько-української світської інтелігенції. Більшість стала вчителями середніх шкіл, і народовці набрали характеру “професорської партії”[624].

Аж до 1880-их років “стара” партія контролювала митрополичу консисторію, головні руські установи (наприклад, “Народний дім” у Львові, заснований 1849 р.), провідну газету “Слово” і парламентські представництва у Державній Раді й галицькому сеймі. Народовці ще не почувалися готовими випробувати себе у “високій політиці” і зосереджували свої зусилля на освітній ниві. Від самого початку їх підтримувала переважна більшість учителів початкових шкіл на селі. Спершу народовці спробували діяти через контрольовані русофілами старі установи, але співпраця виявилася неможливою. Їхньою першою більшою організаційною справою стало заснування у 1868 р. “Просвіти” — товариства для освіти дорослих, яке заснувало читальні в селах і видавало популярну літературу. “Просвіта” була материнським тілом, з якого, з плином років, вийшли інші установи й організації. Народовецтво поступово поширилося серед мас і заклало міцний організаційний фундамент. Перше народовецьке періодичне видання (у 1862 р.), як і пізніші спроби, зазнало невдачі Лише 1880 р., завдяки ініціативі Володимира Барвінського, народовці здобули успіх, почавши видавати репрезентативну газету “Діло”, яка від 1888 р. стала щоденним виданням. Вже сама її назва ніби полемізувала з русофільським “Словом”[625].

Динамізм народовців контрастував зі стагнацією “старої” партії, покладання якої на зовнішню допомогу наповнювало її благодушністю. Поворотним пунктом став 1882 рік. Великої шкоди вищому керівництву русофілів завдав судовий процес обвинувачених у державній зраді їхніх найвідоміших особистостей, серед яких були Адольф Добрянський (1817–1901), уродженець Карпатської України, й о. Іван Наумович (1826–1891), головний оратор і публіцист партії. Власне процес закінчився виправданням, але водночас він показав дворушність староруських лідерів, які публічно завжди стверджували свою вірність Австрійській імперії і католицькій церкві, будучи таємними прихильниками Росії та православ’я[626]. Після процесу найбільш скомпроментовані відповідачі, в першу чергу Наумович, земігрували до Росії, послабивши таким чином цей рух у Галичині. Іншим результатом процесу було те, що австрійський уряд зажадав і домігся зречення митрополита Йосипа Сембратовича (1821–1900), вважаючи, що той толерує русофільську пропаганду. Це був початок кінця “святоюрців”. Багато простих патріотів староруського переконання боляче усвідомили, що русофільство ідеологічно й політично являє собою глухий кут. До 1890 р. провід руської спільноти у Галичині однозначно перейшов до “українців”, тим часом як русофільський табір почав розпадатися.

ПОЯВА РАДИКАЛІВ

У міру того, як щораз більше старорусинів переходило до народовців, останні набирали дедалі консервативнішого й клерикальнішого забарвлення. Це була свідома політика братів Барвінських — зробити українську національну ідею стравною для греко-католицького духовенства, яке все ще залишалося провідним елементом галицько-українського суспільства. Вони досягли у цьому успіху, але в результаті український національний рух великою мірою втратив свій первісний демократизм і нонконформізм. Такий пасивний, “респектабельний” варіант народовства вже не міг задовольнити гарячі голови серед молодого покоління. Повторюючи зразок 1860-их років, у другій половині 1870-их років з’явився серед студентів новий молодіжний рух. Визначними членами цієї групи були Іван Франко, Михайло Павлик (1853–1915) та Остап Терлецький (1850–1902). Світогляд радикалів, як вони називали самі себе, складали позитивізм і немарксистський соціалізм. Їхній неформальний гурток влада витлумачила як революційну змову. Судовий процес 1878 року над Франком і його товаришами був першим антисоціалістичним процесом у Галичині. Радикали мусили страждати не лише від переслідувань австро-польської адміністрації, але й від остракізму співвтчизників, яких особливо обурював войовничий агностицизм молодих бунтівників. Незважаючи на багато труднощів і перешкод, радикальний напрям утримався протягом 1880-х років, видаючи брошури й недовговічні журнали[627].

Зростання контактів із Росією і середньо-східною Україною сприяло подоланню русофільських міфів. Типовим у цьому відношенні