Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Річку, щоби подати бартку ватажкові. Так він поцілив тричі. Після нього кидав Куділь. Узяв кілька барток під пахву, витягав їх по черзі й блискавично кидав одну за другою, щоразу відрубуючи гілку. Кидав так довго, поки не викидав усі бартки. Ані разу не схибив.

Гомін подиву й захоплення пролетів церковним подвір’ям. Наступними кидали Лизун, Булига та інші Василюкові юнаки. Тільки пан Осьвєнцімський не кидав сокирою. Йому взагалі не хотілося їхати до Відня. Інші присутні на цвинтарі бачили, що важко мірятися з Василюковим юнацтвом.

Зі старих ґаздів пішов змагатися Шеребурєк. Кинув кожух на землю, поправив пояс і витягнув із-за пояса стару сталеву бартку, вищерблену, з сукуватим древцем, пописаним карбами, посіченим і потертим, бартку величезну і таку ж незґрабну, як сам Шеребурєк, аж сміх розлігся серед присутніх. Шеребурєк також посміхався. Рухався повільно і човгав, наче ведмідь. Розмахнувся. Як завила в повітрі барда, то немало бабів із тих, що товпилися коло Дмитра, повтікало від Шеребурєка. Вибухнув ще голосніший сміх. А та барда не тільки відрубала грубу гілку, а ще й зрубала в польоті якесь деревце. Кидав так три рази. Вже й він був послом. Важко дихаючи, задоволено посміхаючись, Шеребурєк закладав славетну барду за пояс і, човгаючи ногами, пішов одягати кожух. Хтось із молодих глузував із нього:

– Шеребурєку! Нема чого мандрувати до тої Відні. Лиш тут пильнуй! Стань собі на Буковці та й кидай звідти тою бардою на Косів. Усіх мандаторів винищиш!

Шеребурєк не відповідав. Поглядав лукаво скоса, злегка посміхався та підкручував вуса.

Бельмега, хоч недавно горланив за іншого цісаря, теж вийшов із бардою. Бельмега був високий, худий, з довгою головою, ступав поважно, дивився строго. Цілився довго, кинув акуратно. Заледве долетіла барда, здавалося, ледве доторкнулася до гілки, але була дуже гостра – то й зрізала її. Після кожного кидка Бельмега відпочивав. І знову так само готувався до кидка, знову ретельно кидав. Вже й він був послом. Уже ніхто не заперечував. Можна було розійтися по хатах на храмову гостину. І тут із гурту Шкіндів підвелася Оленка. Випростана, йшла рвучко.

– Подайте мені бартку, – промовила стиха.

Як заведено між вільними людьми, ніхто не мав охоти прислужуватися дівчині, хоча чули, що Дмитро послав до неї сватів. Оленка підвела голову, подивилася довкола гостро й виклично. І якось мимовільно кілька чоловіків (і старі, й молоді) подали їй свої бартки. Оленка ні на кого не глянула, лиш уважно оглядала бартки. Було тихо. З цікавості всі підійшли ближче і скупчилися навколо Оленки. Оленка вибрала мідну, не дуже важку бартку, з гладким не надто грубим округлим древком. Обхопила древко маленькою долонею. Тихо сказала:

– Я кидаю в оті вільхи, отам далі, – вказала пальцем на вільху, яка росла ще далі, ніж та, у яку кидали перед цим. Ще більша цікавість охопила людей.

Як же ж уміла кидати бартку Оленка! Як гідно, зграбно і спритно кидала! Ніби їй музика грала, ніби брала розгін до танцю! Кидаючи, легко ступила вперед, а другу ногу зігнула в коліні, піднявши її в повітрі. Защебетала бартка, заспівала своєї, блиснула над другою вільхою. Тонка гілка впала.

– Гарно, гарно! – гуділо товариство. – Дай Боже здоров’ячка Оленці Дмитровій, князевій!

Оленка нахмурила брови, зморщила чоло. Її лице набуло яструбиного виразу. Тим часом підлітки побігли принести бартку, яка застрягла у вільсі. Оленка взяла бартку, підняла її. Подивилася довкола, мов із погрозою. Не один спокійний головський чоловік, що добре знав це зілля, зітхнув стиха:

– Господи! Та несамовита знову щось попсує.

Усі стихли, самі не знали чому. Дехто відійшов убік. Оленка кидала знову. Але, видно, не була надто сильна, бо втомило її це метання; почервоніла, а потім зблідла. Коли вдало кинула втретє, ніхто не обізвався. Усі чекали, розмовляли собі, начебто байдуже. Оленка казала подати їй бартку ще раз, сперлася на неї. Промовила різким, ніби хлоп’ячим голосом.

– Ви що собі гадаєте, ґаздівське товариство, що я хочу волоктися до якоїсь Відні, до якогось діда, якого вони там цісарем називають? Не дочекаєтеся! Я кажу тут тепер при людях Дмитрові: слухай, «князю», чи ж ти зайда якийсь, аби туди валандатися? Тебе тут вибрали; це так, це справедливо. Але чи ж ти або хтось із нас вибирав собі колись якогось панського діда – цісарем? І пощо нам, родовим ґаздам, та їхньому вільному князеві пхатися туди, куди нас ніхто не просить. Не дивина, якщо вас звідти цісарські шарапатки й халамидники батогами поженуть через гори.

Якби якийсь хмаровий чаклун облив усіх окропом із хмар, було б, мабуть, менше здивування і збентеження. Чи соромитися, чи сміятися, чи просто втікати – ніхто не знав: що це дівчина так топче в болото честь ватажка, вибраного на князя! Навіть давні товариші Дмитра трохи оторопіли. Лише Куділь стояв непорушно біля Дмитра. На Дмитровому обличчі не видно було зніяковілості. Він відповів відразу, жваво, але без злості:

– Доводиться мені шкодувати, ґазди, що я згідно зі свобідною правдою старовіку дозволив жінкам брати голос. Втручатися до свобідної ради, до посольства. Свобода є, але нині не такі жінки, як давніше, що вміли слухати під час ради, а в битві рубати напасників та воювати. Нині язиком рубають, зі своїми побратимами готові битися, як ота дівка. Не турбуйтесь. Послав я сватів до цієї дівчини, але стільки вона має до ради вояцької й посольської, як та плиска, що там над водою цвірінькає і хвостиком грозить.

Поволі почали шуміти, навіть трохи сміятися і жартувати. А Шкінди, дивлячись похмуро й грізно, скупчилися довкола Оленки. Оленка дивилася на Дмитра, топір підняла так, ніби хотіла кинути в нього. Замість того рубонула словами:

– Утікай звідси, князю, до Відні! Ховайся під крила того обскубаного старого ґотура, що дві голови має, а обидві діряві. Якщо такі чоловіки в цьому краї, якщо такий сам князь вибраний, то, як прийдуть посіпаки, хіба я сама одна проти них стану на Буковці чи тут на Просічному. Побачимо, хто вміє воювати.

Уже не могла стриматися.

Жбурнула йому бартку під ноги так, що розітнула Дмитрові постіл.

– Маєш твоє сватання! Під ноги тобі його кидаю!

– Досить балагану! – гнівно крикнув Дмитро. – Ідіть звідси, Шкінди, бо зараз вас зв’яжемо! До ранку тут залишитеся на посміховисько!

Тоді підбігли пан Осьвєнцімський, усі Василюкові юнаки та багато ясенівської молоді. Оточили колом і затиснули Шкіндів. Палаючими очима, грізно, дехто з люттю, дивилися одні на одних. Уже почали штовхатися, виривати з рук топори, стали шарпати