Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Дмитро задумався:

– Ну що ж, діди! Раз ви такі завзяті, вибирайте, яку смерть хочете. Вода, топір, рушниця – га?

Діди стояли, занімівши і згорбившись…

– А може, вони воліють ще трохи пожити, по доброті побратимувати? Цілуйтеся, діди! – сказав поважно Дмитро.

Люди, почувши це, переглянулися, засвітилися посмішки. Той крекнув, інший полегшено чхнув, ще хтось уже сміявся. Весело й погідно стало, всі сміялися з закукурічених дідів, жартували, бажали здоров’я Дмитрові, кричали:

– Хай тільки сам Дмитро говорить, він знає, що робити. Його слухаймо!

І діди, хоч не хоч, сміялися, цілувалися…

– Пане ватажку, – звернувся ґречно Бельмега. – Це ясно, що нема що перечити. Одне має бути доконечно: щоби було кого слухати, мусить бути особа. Як колись, дуже давно бувало. Тому-то й кажу: Брати, громади! Мудро сказав той старий свояк головський. І я так кажу. Всі як один, без зайвого слова зробіть, що скажу. Виберім Дмитра з Василюкового роду нашим вільним князем, гірським, християнським. Так було колись. Що князь, то князь, а ніякий не підданий. До якого цісаря чи короля прийде, буде мати слово та гідність. І наша честь у тому буде. Хто про свою честь дбає, того й чужі шанують.

– Мудрий ти, Ілеюковий синку, славно кажеш. Многая літа! Слава нашому князю! – загримів Шеребурєк.

– Дай йому, Боже, здоров’ячка і ґаздування. Живи, князю головський, старшуй вільно і гонорово над гоноровим народом, – кричали з натовпу.

– Хай буде відтепер нашим вільним князем, – погодилися всі.

Старий Штефанко, посміхаючись, підійшов до Дмитра, ніжно дивився на нього і гладив по волоссю. Тоді майже всі почали стріляти довкола Дмитра з пістолетів, аж густий дим укрив церковне подвір’я. Обізвалися тут і там флояри, самограйки почали гудіти й щедро розсипати милі та радісні звуки, наче хтось сипав червоні й білі монети. Усе зарухалося. Спочатку ґаздівське товариство трохи погаласувало, але потім розійшлося в різні боки і знову заспокоїлося. Поставали купками, розмовляли, люди з віддалених околиць знайомилися. Рівний та лагідний гомін розмов віяв на цвинтарному дворі. Так спокійно і весело стало, як оповесні на полонині, коли бучки починають світитися, мов усміхаються, тихенько шелестять, а поміж буковинок непорушні явори, ніби горді ватажки, густо вкриваються буйною зеленню.

Багато хто знову повертався до громади, знову тіснилися навколо Дмитра, потискали йому руки, легенько торкалися до нього. Старші обнімали Штефанка, цілували один одного в руки. Знову розходилися й кружляли по цвинтарі. Молоді піднімали бартки, погрожували ними у бік Кут, погрожували й у напрямку панської садиби. Так, коли на сонний і виснажений холодом бджолиний рій упаде сонячний промінь – відразу починає дзижчати то одна, то інша бджілка, згодом їй несміливо відповідає бджолиний хор – і знову то одна, то друга найвідважніша загуде, розспівається, і щораз голосніше вторує, грає хор, щораз упевненіше літають, кружляють і грозяться, пронизливим голосом подаючи бойовий клич, охоронці вулика, шукаючи, кого б ужалити; аж цілий рій розбуяниться, кружляє, вирує і гуде, але щоразу кожна бджілка повертається до матінки, щоб принести їй трохи сонячного тепла, щоб побачити, чи добре їй ведеться, щоби вдихнути якусь пилинку з її сили, запах її плідності.

Шеребурєк перекричав усіх:

– Якщо так, то давай нам, князю-юначку, владні накази. Що робити? Хто має йти з тобою послами? Я вже тобі не перечу. Ти сам знаєш найліпше.

Дмитрик наказав вибирати послів. Вирішив, що досить буде двадцятьох. Хай присутні тут роди та громади погодяться та постановлять.

Стали вибирати. Спочатку кожен другий хотів іти до цісаря. Сам себе вибирав. І ще просив побратима про голос. Мало хто отримав два голоси, бо другий теж хотів передовсім себе самого посилати до цісаря. Почали скликати роди. Декого відкидали, щоб вибирати від громади, чи то ґміни. Кожна групка галасувала і тихо гомоніла. Сміялися, просили один одного, жартома правувалися та переконували, то обіцяли один одному подарунки, то шепотіли по кутах, немов не знати які таємниці один одному звіряли. Вже настав полудень, коли вибрали понад сотню послів. А тут ще й баби почали вимагати, щоб іти до цісаря.

– Чи тут татарська неволя, чи турецька віра в нас? Щоби челядинські голови не мали права, навіть до цісаря не могли йти!

Лише Шкіндів рід не вибрав посла. Їхнього стрия не послухали, і вони не слухалися.

Шкінди зібралися десь у куті цвинтаря. Там Оленка промовила до них кілька слів. Покивали головами, пошепотіли щось між собою, а потім мовчки сиділи на узбіччі. Чоловіки курили файки і недбало поглядали на решту натовпу. Оленка, дуже пишно вбрана, сиділа незворушна, холодна. До Шкіндів ніхто не підходив. Дмитро все це бачив, але не звертав уваги.

Баби, молодички й дівчата оточили Дмитра, почали його просити:

– Пане ватажку, Дмитрику солоденький, князику пишний та ґречний, возьміть нас до тої Відні, не відмовте!

Баби взагалі не думали вибирати, лиш кожна сама відразу хотіла їхати з Дмитром просто до Відні цісарської. Але так багато їх стовпилося коло Дмитра, що самі вже почали сміятися.

Дмитро мав усе вирішити справедливо. І так було забагато послів. Він розумів, що конче треба було зменшити число вибраних.

Сказав так:

– До пана цісаря мусить піти саме юнацтво! Чи молодий, чи старий – не в тому річ. Бо пам’ятайте! Які війська, яке командування, яких панських вояків, яку зброю має пан цісар, він, що над усіма християнами ґаздує. І від нас такий люд мусить піти, щоби блиснув в очі цісареві. Може там і таке статися, що якийсь губернатор або інший уряд десь у куті притулиться. Конче потрібно, аби йому нагнало страху під саму печінку, аби мороз йому скував серце і яйця, коли побачить наш почет. Тому наказую: кожен з обранців нехай кидає барду. І хто щонайменше три рази поспіль, кидаючи в одну з тих вільх, отам за Річкою, зітне гілку, той піде до цісаря. А ще мусить прибути пишним конем. А хто з трьох разів хоч раз схибить – не піде. І жінкам не бороню: най кидають барди. Нехай побачить пан цісар, який то наш гірський рід. Нехай затрясуть литками цісарські служки. Нехай не одного і від баби страх пройме мурашками, ніби дрібненьким шротом!

Баби побачили, що їм нема на що сподіватися. А Дмитро, щойно це договорив, показав вільхове дерево за Річкою, взяв бартку – мідну, гостру, але зґрабну й оздоблену, махнув для проби і кинув. Засвистала бартка, і гілка вмить відлетіла з дерева. Кілька молодих хлопців кинулося за