Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Нема тут іншої ради, як іти до білого царя. Бо ж він нашої віри, руської. Але до нього не можна отак валити з гуком і шумом по-юнацьки, як ваш звичай. То православний цар. Треба, аби старі люди пішли, бороди запустили, вбралися в довгі каптани, ніби апостольські ризи. І там на колінах просили допомоги, плакали. Інакше вернуться мандатори. Усім нам будуть кості ламати, тіло припікати.

– То неправда, він не є православний цар, то наш пан цісар є апостольський, християнський, – перервав Милобожин, старий і сивий ґазда, дяк із Рожна, з-над Нижньої Ріки.

І які то одної віри? Вони нас ганьблять, кажуть, що ми уніати, це означає: невизначені, ніякі. А то вони самі ніякі, жалюгідні, принижені. Людьми там торгують, як баранами.

І най там собі плачуть добровільно у жидівських лапсердаках, на колінах перед своїм царем! З нас жодна біда сліз не витисне, бо ми юнаки, справжні християни.

З гордістю бив себе у груди старець Милобожин. Поглядав із погордою навколо, наче перед ним сама московська віра.

Шкінди перешіптувалися. З-поміж них вийшов стрий батька Оленки, худорлявий, гнучкий, як струна, чорноокий і сивий.

Раптом він загорлав:

– Гов! Люди! Падаю! Чи я п’яний, чи він і мене вже зачарував? Зараз трісну! Тримайте мене! – волав він, і майже всі потроху сміялися.

Шкінда кричав далі:

– Хто ж то годен зрозуміти? Стільки років воювати з цісарем, і тепер, коли все наше, отаке… Звідки тобі то до голови запало? Хочеш гонорів? Ну, що тут скажеш? Будь сам цісарем чи якою бідою! Старшуй тут, будь князем, але не пхай нас у нові нещастя! В такий момент – на доли, браття! На двори, на міста! Повчити панків, набрати добра на цілі літа, на запас, на злі часи. Усе в них відібрати! То буде єднання!

Хоч сильно кричав старий Шкінда, його не дослухали. Гамір заглушив його слова. Уже всі говорили один поперед іншого. Почали один одного перебивати.

Виступало щораз більше порадників. Один радив нічого не робити, чекати, не шукати собі біди, бо сама прийде. А інший казав, що коли посіпаки вернуться, то треба буде покидати хати з усім майном, із худобою і так усім гірським родом перебратися на схід сонця, до рахманської землі. Бо ці рахмани такі самі, як ми, гірські християни. А ще інший казав, що турецький, туманський цісар – це також сусід, а турки – то також давні побратими, вояки, вже тут були, треба про них пам’ятати.

Розлементувалося ґаздівське товариство. Якийсь дуже старий верховий дідуган радив так:

– То би найліпше десь того короля, чи як, що давно був, аби відшукати… Піти під старопанський лад… Хай буде, як колись. Називався король, а голова нікого не боліла про нього…

Геть віддалилися від ради, якої хотів Дмитро, не могли домовитися, почали один одного ображати.

– Ти з твоїм королем, дурна твоя голова, королем панщини. Лежить він той король у паках і коморах між старим непотребом.

– А ти з твоїм турком. Та він до кінського хвоста молиться, неділю святу за ніщо має. Сечею кінською вмивається і дітей сечею хрестить замість води свяченої, – образився дідуган.

– Що? Але ж козаки туманські! Най сам Дмитро засвідчить, що козаки туманські, під опікою головного турка, самого цісаря туманського…

– А ти стільки знаєш про світ, кілок спорохнілий, як твої бики. Годуєш їх досить, а вірменам даєш за пів- дарма.

– Даю за дармо? Бо я християнин, оцінюю, як знаю. А ти зате, мудрий, зарібок маєш із жінки немалий. Бо не задармо вірменам дає… Грубі таляри торгує. Ой, торгує, курва вірменська, визванка, – з ядучою насолодою дзявкав ображений дідочок.

Діди вже бралися до бардок, а це не годиться біля церкви. Видно, однак, свобода, як добре вино, і в цих старих головах почала грати й шуміти.

– Отак, – казав Андрійко, – відразу зробилася справдешня політика: почалося від цісаря, а – мій Ти Боже – скінчилося на курвах.

Глядачі, яким подобалося покепкувати та посміятися, раді були подивитися на дідів, немов на бійку обскубаних когутів, а інші підводилися й, нічого не кажучи, з німою погордою відверталися, бачачи, на що перетворюється рада в церковному саду.

Дмитрик не збирався терпіти колотнечі та бійки недолугих дідів коло церкви у такий важливий момент. Покликав Осьвєнцімського і Лизуна, зібрав своє заприсягнуте братство. Мовив різко:

– Ви мені тут потрібні, браття! Як тільки почнуть сваритися тут коло церкви, під час нашої ради, діди чи не діди, хоч би на хвильку, відразу спиняйте і скалушем кожного в’яжіть по-мандаторськи, чи побратим, чи розпобратим.

Двадцять грізних Дмитрових товаришів прискочили до дідів. Барди в руках цих хлопців – які, хто знає, може, не одному зробили кінець швидкий, хоч і нелегкий, – блиснули над дідівськими головами.

Той сухенький дідок, хоч і церковний брат, раптом зблід, затремтів, як осичина, і покірно склав тремтячі руки. А отой премудрий, що вихваляв турків, просто зігнувся ледь не до землі, смішно присів, заслоняючи голову, ніби вже чекав на удари.

Проте усім було не до сміху. Важко, похмуро, як перед бурею, зробилося серед ґаздівського натовпу, і тихо, як під час свячення води. Можливо, в ту мить багато хто був не зовсім переконаний, чи під проводом Дмитра пануватиме закон, чи свавільне насильство. І хто її знає, яка то та їхня свобода юнацька. Не було цісарських урядів, ані пушкарів для противаги… Хоч би бозна-що сталося, не було до кого піти зі скаргою… Не залишалося навіть для думки такої втіхи, ані погрози для беззаконня.

Дмитрик лиш підняв руку, і товариші відступили. Поволі розійшлися.

Шеребурєк кивав головою, підтакував, а Бельмега задоволено посміхався.

Шеребурєк шпетив сварливих дідів:

– Що ж ти причалапав один з другим, грибе спорохнілий, вивітрити перед світом свій застарілий сморід, що його зимою в коморі до бербениці наскладав. Ану тихо! Нехай Дмитро говорить сам! Його право.

– Правильно! – закричали з усіх сторін.

Бельмега говорив повільно і з задоволенням:

– Ось так і треба. Так має бути. Не лише цих тут відразу пов’язати, багато ще таких знайдеться. А якщо будуть опиратися, то добре було б комусь і язик відразу обрубати чи бодай вуха повідрізати! Свобода – то великий скарб, скарб таємний, хто знає, де його шукати. А порядок – то придатний товар, але дорогий, коштує своє. Як покажеш силу, добре їх навчиш, то будеш мати владу ліпшу, ніж мандатори. Без погрози нічого не буває на світі.

Знову стало