Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

а там ледь затремтіло. І, як у повідь Черемошу звідусіль вливаються сильні й слабенькі струмені, так ці зблиски, тремтіння, шепотіння та співки Божі зливалися у відправі. Грали велику музику Черемошу…

Чи хтось сердечно співав, чи піднімав думки до Бога, чи торохтів бездумно молитви, а сам думав тим часом про стареньких, що в хаті чекають, про худобу, чи добре її нагодовано, або сидів у куті, шепотів і розмовляв, чи роззирався, чи дрімав, чи слухав дзвони та співи, – кожного підхоплювала служба Божа, огортала, мов повітря, несла його, як вода несе дараби з людьми. І чи хтось керує дарабами, чи спить на дарабі, чи п’є, чи танцює, чи молиться, – пливе разом із потужною течією Черемошу.

* * *

Після Служби Божої всі зібралися на цвинтарі. Дмитро став на невисокому горбі біля дзвіниці. Тримаючи в руках високий капелюх, прикрашений перами, і відгортаючи розчесані кучері, так до них голосно промовив:

– Слухайте мене, всі громади. Почуй мене, все пишне гірське ґаздівське товариство! Кортить мені дуже вашої мудрої ради скуштувати. Свобода є, кожен має право радити. Радонькою порадьмося, не зрадьмося. Бо то наша спільна справа, нас усіх зачіпає. Ніхто не сміє бути збоку.

Ви всі знаєте наш рід. А на Головах знають мене від дитини. Хоч у молодім віці буйність то не вада, але ж я не через буйність почав воячку із цісарськими слугами, з їх катушевим правом. Річ тільки в тому, що ми ніколи не давали згоди на ті рекрутації, ні на жодну неволю. Чи, може, хтось із вас давав коли згоду? Чи щось таке переказують старі люди? Чи давав хтось із вас колись дозвіл на те, щоби ці пущі, з первовіку наші, стали наче б засувами закривати, ніби панський город? Для того, щоби потім винищувати ліси по-лютерськи, як то тепер чинять на угорському боці? Чи хтось із нас підписав грамоту, чи хтось засвідчив таке право, щоб найнікчемніший посіпака, нікому не знаний, як тільки вдягне цісарську бляху, навіть найпершому ґазді смів відбирати зброю? І то тут, де кожен звір має зброю, якою його сам Бог обдарував. А може, ще стануть нам над головою, будуть наказувати, які пісні співати, з якою дівчиною брати шлюб, якою мовою говорити?!

А ми, чи ми змушуємо когось до нашого звичаю? Чи наказуємо панам або урядам носити довгі кучері? Або чи силуємо жидів ходити по храмах чи на полонинах клякати, до сонечка молитися?

Ні! Наша думка така: вони мають своє право, добре для них, а ми своє, для нас найліпше. Не просимо пана цісаря, ані не намовляємо його, аби для рівності їм також казав літувати по полонинах і спати при ватрі по колибах. То наша доля, з давніх-давен нам мила, а іншому може бути й огидна. А оті мандатори не тільки справедливі цісарські накази від нас затаїли, але ще й підмовляли цісаря, нашептали йому на нас, страху нагнали на пана цісаря.

Але ми їх прогнали з допомогою святого сонечка. Вигнали посіпак. Немала то справа. Тому тепер треба з цісарем єднатися по-ґаздівськи. Бо не може бути вічної сварки. Віддавна кажуть, що пан цісар – то суддя, від Бога даний над християнами. Не по-дурному кажуть. То най же буде, як сам Господь Бог. Оце йому скажу, очі йому відкрию. Нехай жодних посіпак сюди не присилає! Нехай також нами сам опікується так, як Бог, тоді, коли його про це просять. Як добрий сусід нехай буде, як батько.

Бог на небі – з первовіку! Пан цісар на своїй ниві цісарській. А ми тут на цій зеленій Верховині.

Як соколи, кружать новиночки – грізні вісті, що йому тепер якісь французи надто допікають. Хто знає: може, це рука Божа у тім, за тих посіпак. Бачите!

А по-нашому не помста, а честь є найперша у Бога і в людей. Цісар – гоноровий ґазда, і ми ґазди гонорові. Єднаймося! Я маю вказівку про старі скельні комори, де золота є досить. Занесу йому плату за наш край. То йому тепер придасться. Аби нас назавжди звільнив від посіпак! Аби сам тільки в побратимстві й доброті, як сусід над ґаздами, ґаздував. Аби – як буде потреба – сам нас по-батьківськи розсудив. А нам нехай залишить правду старовіку – стару свободу!

Тож радьтеся добре, думайте міцно, ви, славне ґаздівське товариство. Радьтеся про послів. Радьтеся, кого відправити зі мною. І чи даєте згоду на те, що я вам сказав.

Мовчки, без слова, без єдиного звуку слухав увесь такий різнобарвний, такий різнорідний натовп. Усі, зосереджені, завмерли в повазі. Отак, як кожен сидів на могилці, на гробі чи на цвинтарному камені, чи стояв, спершись на дерево або на дзвіницю, так і залишався нерухомий. Коли Дмитро закінчив промову, довкола запала цілковита тиша. Якийсь час ніхто не озивався.

Врешті з натовпу вибрався Шеребурєк, прозваний Медвежієм, величезний старець, кудлатий, як посивілий ведмідь, та й рухався так, як ведмідь. Не говорив, а радше гримів, а люди відступали набік, ніби побоюючись, щоб він когось не оглушив криком.

Ось що вигукував Шеребурєк з Дідушкової Річки:

– Красний ти хлопчина, Дмитрику, – чи там пане ватажку – сонечкові втіха! Хто ж тебе не знає? Як Юрійко святий, із мечем женеш за посіпаками. То правда. Але воно не так, як ти тепер говорив, синку, ой, ні. Не було тут колись цісаря. Тільки там на угорському боці його мали. Бо його впустили. Так. А тепер, раз вітром видуло ту гайдуцьку полову, раз злякалися нас, то нема чого мандрувати до тої Відні! Нагадувати про себе. Лізти їм ув очі. І тільки їм показувати дорогу назад. Ти лиш тут пильнуй, дитинко, аби знов не налізли, як свині до городу. Отак-от.

Потроху став ширитися гомін.

Тепер уже й інші хотіли виступити з промовою. Немолодий, поважний, чорний і сухорлявий ґазда Бельмега з Устерик радив інакше. Він був у війську, бував у світі. Говорив так, наче відкривав якусь таємницю, тихо, але виразно:

– Ой, бачу! Сумна доля твоя, пане юначку. Гадаєш, що справді дійдеш до цісаря, до німецького? Там і до капітана добитися не можна, ледве до вахмайстра. Наставили вони собі тих чинів, тих гонорів німецьких надутих, як вориння до хмар. Ану, вилізь тепер на то. Не приступити. Направду тебе шкода, пишний головський Василюковий юначку. Ноги тобі повитягають, боки припечуть, а кучері собі у фурдизі запаршивиш. Гонор твій щезне, зів’яне, як цвіт під