Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

один одного, врешті й рубатися. Бартки покуштували вільхових соків і тепер, як то на храмі, захотіли й крові наточити. Клим зійшовся зі старим стриєм батька Оленки, а Лизун з її вуйком. Навіть восьмирічний малий, брат Оленки, у тій штовханині гатив когось барткою по кожусі. Старий високий Шкінда вправно боронився, трохи сам дістав, проте відбивав удари, але вуйко Оленки, коли відбив удар Лизуна, насів на нього надто сильно, висунувшись уперед. Тоді Лизун гримнув його по голові. Той би вже там і лишився, але бартка зісковзнула по високому капелюсі й, опускаючись, легко перетяла вуйкові лице. Потекла кров, той упав зімлілий. Тепер усі Шкінди разом з Оленкою налягли на Лизуна, а Клима так затиснули в тижбі, що він не міг ні вибратися, ні нанести удар. Лизун відмахувався на всі боки. Та старий стрийко батька Оленки так сильно вдарив його по топору, що древко тріснуло, а бартка відлетіла. Вже мало не розтрощив Лизунові голову, коли Оленка крикнула:

– Безборонного не смій рубати!

Надбігла, заступила собою Лизуна, Дмитрового побратима. Стрийко охолонув, а Лизун врятувався, вислизнув із лап смерті. Однак навколо Шкіндів зібрався розгніваний натовп, ще мить – і рознесли б їх усіх разом з Оленкою топорами. Дмитро став посеред юрби:

– Розступіться, юнаки! Пустіть їх! Інакше б вас частував, Шкінди, якби не ця дівчина.

Оленка ще раз глянула на Дмитра, вдарила його поглядом, як перед тим барткою. Йдучи геть, промовила:

– Отак ти свободу борониш? Не будеш мати щастя. Згинеш у мандаторських ланцюгах.

Відвернулася й пішла, серед погроз та ворожих поглядів. А за нею й інші Шкінди, несучи закривавленого вуйка. Їм ще погрожували з цвинтаря. Лише Дмитро ні разу не глянув їм услід. Не оглянулася й Оленка.

– То поганий рід, – казали. – І ви, головці, терпите ту гидоту! Хай живе Дмитро, князь! Хай нас веде до християнського цісаря! Хай згинуть посіпаки! Хай знають зрадники Шкінди.

Комусь спало на думку задзвонити у дзвони. Залунав ясний голос Дива. Довго всі стояли, ловлячи звуки, повідкривавши роти.

– Ех! Що там Шкінди, – перервав мовчанку хтось із натовпу. – Усіх нас однаково збурює до злого він, Архиюда, що сіє чвари, тручає до розбрату!

Клякали, молилися під голос Дива:

– Боже святенький! Терпиш Ти нас дурних, до часу терпиш. Дякувати Тобі, лице Боже, сонечко. Повчи нас! Мудрості святої долий!

Повертався святковий настрій, спокійна храмова радість, зичлива злагода.

Тільки Штефанко був дуже зажурений. Хотів він поєднати два найвпливовіші головські роди і бачив, що тепер наробилося.

Так закінчилися вибори цісарських послів.

Дмитро зібрав послів ще раз окремо. Домовилися, коли мають з’їхатися, коли вирушити, скільки коней хто має взяти з собою, хто які подарунки може приготувати для пана цісаря. Потім усі, хто там був, усе гірське товариство, разом із музикантами, під звуки скрипок і флояр, з гуком та співом пішли до Вигоди, корчми біля устя Річки. Хтось заспівав:

– Скільки буде, Василюку, твого товариства?

Вся гірська гурба відповіла йому, мов рокотанням хвиль:

– Як у наших буковинках зеленого листа.

Так, співаючи, увійшли до Вигоди. А бойківський орендар уже стояв біля дверей і вітав Дмитра так покірно, як колись своїх графів. У корчмі Дмитро пригощав усіх, співав їм своїх пісень. Тлумлячись у корчмі, оточивши корчму, заглядаючи через відкрите вікно, усі раділи, променіли радістю, наче саме святе сонечко їм грало. Баби все ще тихенько говорили про те, як воно вийшло з Оленкою Шкіндовою. Дивлячись на Дмитра, бачачи його незмінно ясне обличчя, врешті втішилися:

– Він там собі знайде справжню князівну, привезе її від цісаря. Нащо йому те чорне яструб’я дзьобате.

Уже звечоріло, коли гості почали розходитися по хатах, на запрошення красноїльськіх та головських ґаздів.

* * *

Хоча Дмитро зумів полонити всіх собою та своїми піснями, оповідали, що саме Оленчину думку поділяв наймудріший на ціле Красноїлля ґазда, званий Фільком.

Старий Філько походив не з гір, а, як казали, був сиротою зі збіднілого панського роду. Замолоду знався не тільки з Довбушем, а й зі святим рабином-пустельником, що мешкав десь у скелях, чи нижче Ясенова, а чи аж під Тюдовим у Сокільській скелі. Філько геть усе знав про скарби, а весь свій маєток випрацював власними руками. Там, де колись були уламки скель та осипища, сам виробив царинки. Першим тут виростив кукурудзу, першим садив бараболю, ще перед тим, як в голодний рік її привезли цісарські уряди. З ним часто радилися, і не лише в господарських справах. Хоча він не належав до найстарших ґаздів і ще навіть не мав приписаних звичаєм років, його кликали бути суддею за правом старовіку. В той час це право вже ховали і таїли від урядів та мандаторів. Можливо, від рабина він набув особливого вміння лікувати, відганяти злі потоки, злих духів.

Поважний був той Філько, надійний, нікому зла не бажав, але, як кожна жива людина, мав свої вади. Був буркотливий, говорив мало. Хоча знав своє, важко було з нього витягнути пораду. Так само й тоді. Цілий день він проходжався цвинтарем під час храму та під час сварки зі Шкіндами. За весь день не проронив ані слова. Може, його б і запитали, знаючи його розум та ґаздівський досвід. Однак було таке скупчення людей, такий гамір і метушня, що про Філька забули.

Після храму кожна хата в Красноїллі, хай би яка віддалена й самотня, серед лісу, гущавини чи на верху, була повна гостей. Чимало їх було й у просторій Фільковій хаті. Увечері багато ґаздів сиділо й частувалося за Фільковим столом. За якийсь час, як заведено, змінювалися. Щораз менш значні, щораз молодші засідали за столом. Після вечері всі розгомонілися. Говорили про послів та похід до цісаря. Філько не озивався. І тоді хтось із присутніх запитав його прямо, чому він про все це не скаже свого слова. Філько гладив лисину, покручував вуса, якось дивно посміхався, дивився в землю і врешті мовив:

– Усе це дитяча забава. Старому тут навіть нема чого слово брати. Бавляться весь час якимись війнами. Самі лиш біди з того будуть. Забули, що Довбуш заповів. А ті посли? Де ж там слабкому єднатися з сильним, бідному з багатим, неукові з ученим!…

Храмові гості уважно слухали. Філько враз відвернувся до стіни, замовк. Мовчав цілий вечір. Сумно стало гостям. Недобре пророцтво відчули в тих словах. Проте Дмитрик про цю розмову не дізнався ніколи.

Дмитро готувався до подорожі. Спочатку мусив