Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Боже, як навкруги гарно! Місяць, зорі, білі хмаринки, як пасемця волосся. Небо як дзвін. Вітерець ані шелехне. На думку спадають слова молитви. Молюся не від страху, а від повноти досі не переживаного спокою, якоїсь абсолютної небесної захищеності. Мабуть, малий Шевченко колись таке відчував, коли тринадцятирічним молився в бур’янах. Бо чому би в нього пізніше вилилася на папір аж настільки сокровенна думка: «Мені так любо, любо стало, неначе в Бога!».

Поле закінчується. На тому боці дороги вже горбатяться оповиті темрявою крайні хати. Ось тільки як я вийду на дорогу, якщо уздовж неї меліоратори екскаватором викопали такий ровище! Електричні стовпи, що їм заважали, прибрали. Тепер цей куток Села сидить без світла! Мама казала, що пообіцяли всюди дерев’яні електроопори поміняти на бетонні, але спочатку їх покладуть лише вздовж головної дороги. Й довжелезні нові стовпи таки лежать! На тому боці окопа. Тільки он там, далі, ніби якась кладка біліє над ровом. Невже Бугай дозволив новий стовп з одного боку на другий замість старого місточка перекинути? Та по одному стовпі не перейду. Я ж не дівчинка на кулі з картини Пабло Пікассо!

Втім, таки перейду, бо через рів лежать два стовпи, ні — три! Значить, добротна кладка. Доволі широка, щоб нею користуватися.

Коли переходжу над триметровою канавою, відчуваю непереборне бажання обернутися, бо чомусь здається, що саме небо справа й зліва огортає мене чимось шовковистим, приємним на дотик, огортає й підтримує, як лебединими крилами. Обертаюся — і несподівано бачу ангела. Прозорого. Високого-високого, що головою сягає аж до місяця. Та ні, насправді я тоді так і не обернулася, хоч дуже кортіло це зробити: боялася побачити позад себе Антоську. Тільки той перехід в місячну ніч через центральний глибочезний рів-водозбірник мені снився ще кілька разів. І вві сні я таки наважувалася обернутись! А тоді бачила високого-високого, прозорого-прозорого, тільки по контору окресленого матово-білим кольором ангела, котрий ледь помітно мені посміхався, а тоді прикладав собі вказівний палець до уст — і все зникало.

Тієї ночі, коли ледве врятувалася від п'яної компанії, ангел мені не снився. Тільки різко розбудив чийсь дуже дзвінкий, наче аж скляний, голос, від якого чомусь мені мороз пішов по шкірі: «Вони всі уже покарані!». Розплющила очі — за вікном сіріє, в хаті всі сплять. Причується ж отаке!

А коли вранці мама послала мене до магазину і я знову опинилася поблизу місця, де вчора переходила складену з трьох стовпів кладку, мені раптом стало не по собі. Поле було вкрите величезними скибами, які аж блищали від вологи. Я глянула на свої мешти. Ні, якби я в них учора брела цією ораницею, то була б у болоті не те що по коліна, а по груди. Та й іти таким полем взагалі неможливо! Два-три кроки — й сідай та плач! А кладка? Де ж та кладка? Нема ніяких перекинутих через окіп стовпів. Залізобетонні електроопори лежать на купі, зверху ще й вапном побризкані, щоб було відразу видно, якщо хтось спробує бодай один стовп украсти для своїх потреб.

Хліба в крамниці не було. Ще не привезли. Треба чекати машини. Балакучі жіночки миють кістки всьому селу. А де ще в селі язиком поплещеш, як не тут? Про те, про се, про гроші, про погоду, про зятів-невісток. Про Наречену?

— Знов Антоська дорогу перейшла, — каже баба Онуфрійка. — Скільки часу не з’являлася — й на маєте, людоньки добрі!

— Бо знов якийсь придурок за кермо п’яний сів! Тверезим водіям вона дорогу ніколи не переходить!

— Що вже трапилось?

— Розбилися хлопці насмерть. З машини — пляцок. А кажуть, була, як лялечка, новісінька. Та й господар — начальник міліції всього району.

— Напевно, автівку за колорадського жука отримав!

— Не мели дурниць. Якби років п’ятнадцять-двадцять тому, то, може, й дали б за жука машину. По радіо, в газетах обіцяли, на сірникових коробках було намальовано і колорадських жуків, і яйця, й черв’ячків рожевих і цеглових. І заклики друкувалися. Мовляв, шукайте, люди, бо то небезпечний шкідник. А тепер колорадських жуків кругом, як гною. Ради ні на своїх городах, ні в колгоспі не можемо їм дати!

— То, може, виграв у лотерею?

— А ти щось вигравала коли-небудь?

— Виграла би, але шість номерів не зійшлося! Ха-ха-ха!

— А машинка, кажеш, була нова-новісінька?

— Начальник міліції нею навіть не встиг натішитися: лише другий день, як купив! Синочок увечері попросив дати поїздити, покататися. Наш Роман Панунцьо, той, що старого мента возив, ну, що шофером у нього був, з отим начальницьким синочком і ще якимись парубками тією новенькою машинкою й каталися. Казала Христина Бальончикова, що всю ніч так по асфальті ганяли, аж вона з хати вибігала дивитися: думала, вже війна почалася. А вдосвіта їхав Левко молоковозом із сирзаводу на ферму, щоб перший удій якнайшвидше забрати, чує: попереду щось гегехнуло, аж відлуння озвалося, наче грім прогримів, — але які громи восени, та ще й після снігу? А з туману по дорозі колесо котиться. Дивиться: посеред гостинця червона автівка догори колесами. Під’їхав ближче, а то вже не машина — тільки млинець із залізяччя, в якому сплющені мертві люди. Роззирнувся туди-сюди: з придорожньої канави хтось вилазить. То нашого Панунця аж туди викинуло!

— То Ромко живий?

— Та який там живий! Тільки й сказав Левкові, що дуже різко загальмував, бо Наречена у фаті перед самим капотом наче з-під землі виросла, а новенька автівка перевернулася разів десять і з усього маху приклеїлася до асфальту, немов спльовок! Обійшов Панунцьо ту купу металобрухту, гірко зітхнув, що тюрми йому тепер не минути: в машині чотири трупи! — й сів на сходинку Левкового молоковоза. Той до нього: «Вставай, мені їхати треба!» — а Панунцьо вже й не дихає.

* * *

Хурделили зими й цвіли черемхові гаї. Минало у студзагонах кожне літо, а часто-густо й велика частина осені також витрачалася на каторжну безплатну працю в колгоспах. Було весело й гірко, скрутно матеріально і привільно, морально без батьківського контролю. Не все, що я вважала у свої юні літа ідеалом, насправді надалі ставало взірцем, не