Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

У відповідь звучить гидка лайка й чується сопіння: двоє таки взялися за барки, борюкаються. Їх розтягають інші.

— Я вас заставлю тут кожен метр перенюхати, придурки! Й після мене будете її мастити всі, як миленькі!

— Ми вже тебе раз послухали!

— І що? Що вона доказала? Лише зганьбилася!

— Треба було кокнути — й ніякої тяганини не було би.

— Який ти мудрий — кокнути! А з трупом що будеш робити? Ти вже всіх поховав, котрих повбивав?

— Закрий піддувало!

— Нема трупа — нема й злочину. Я на «мокре діло» не піду!

— А баби хочеш? Такої, щоб не давалася, кусалася, просилася, — га, чистоплюю?

— Та пішов ти!..

Курять, бо цигарковим димом пахне. Це не «Бєламорканал» — його тато палить, я запах упізнала б. Той самий, що просив повертатися в машину, раптом каже:

— Хлопці, а може, це нам Антоська показалася? Кажуть, що вона з’являється, як хтось опівночі цією дорогою п’яний їде.

— Яка Антоська? Антоська завжди у вінку, в весільному одязі дорогу переходить!

— Ти — шофер і майже тверезий, то ми — контентні! Антоська!.. — перекривлює свого товариша найбільш агресивний, п’яний і злий. — Я добре розгледів, що йшла в куртці і в спідниці.

— Та якби тут ховалася жива людина, ми би її вже давно знайшли! Не може вона по лісі бігати безшелесно!

— О, чуєш, сучок тріснув! Ану он туди присвіти! Ні, нема нікого! А таки йшла узбіччям!

— Але дорогу нам не переходила! Значить, не привид. Це якась жінка добиралася вночі додому з третьої зміни.

— І де вона, де та жінка? Мені чомусь мурашки по спині бігають…

— Поїхали! Нема — то нема!

— Жаль, не побавилися!

— Поїдемо зараз до Розкішниці, розбудимо все бл…дське кодло, вона тобі за десятку дасть — набавишся, скіко захочеш!

— Чи не забагато їй буде — десятку цілу?

— Скіко даси — на скілько й набавишся! Можеш і на п’ятдесят копійок, вона візьме — Льончик свідок! Але тоді смаку ніякого!..

— Сам бався на п’ятдесят копійок, убогий!

— А-а-а, тобі закортіло Нареченої!

— Та не хочу я Антоськи, відчепися!

— Значить, боїшся?! Боїшся, га?..

Голоси поволі віддаляються. Гримають дверці машини, заводиться двигун. Поїхали! Слава Богу!

Наречену згадали… Антоськи їм забаглося, ненормальним!.. Тут років десять-п’ятнадцять тому велика біда сталася. Віз молодий, із нашого села парубок, собі додому міську наречену. Навіть автобус для цього замовив. Весільні гості думали: з вітерцем проїдуться, — а машина посеред шляху раз — та й заглохла! Поки водій длубався в моторі, людям терпець урвався — своїм ходом пішли. Коли автобус їх наздогнав, були вже майже на повороті. А шофер із радості, що таки відремонтував, що не осоромився перед весільними ґаздами й ґаздинями, хильнув собі горілочки. У автобусі ж лишилися калачі та ковбаси, ще й батьки нареченої горілки магазинної цілий ящик дали: най село знає, що не бідну взяв! Бо й не аж-аж їхньої доні свати хотіли: мовляв, міська, тяжко працювати не навчена. Та ще й відразу перейменували по-сільському із Тоні на Антоську.

Весільну юрбу шофер бачив здалеку. Недільний ранок, біла днина! Виправдовувався потім, що хотів лише налякати, щоби порозскакувалися з дороги, — тому й газу не збавив! А в молодої — туфлі на каблуках. Вона відскочити не встигла…

І після тої трагедії якось само собою повелося: як тільки нещастя якесь, аварія на трасі — вже в Селі тільки й розмов, що то Антоська перейшла дорогу. Казали, з’являлася перед самою машиною, трактором чи мотоциклом: у білому платті, у фаті весільній… У тих, що за кермом, від такого видива моментально руки терпли, розум відбирало — не справлялися з ситуацією. Наречена!.. І вже не просто колишня наречена Пазуниного одинака, а взагалі — Смерть-Наречена, що на той світ забирає… Але вже років зо три, а мо, й чотири Антоська не з’являлася нікому. Навіть коли колгоспний бульдозерист Мілько на Панькову фіру наїхав у темряві, то обидва категорично заперечували, що Антоську бачили.

Я обережно вибралася на дорогу, та не встигла пройти й двадцяти кроків, як далеко попереду заблищав вогник — назустріч мчала машина. Про всяк випадок знову сховалася в лісопосадці. Машина виявилася та сама! Знову зупинилися, знову п’яні молодики, розвернувши авто, освітлювали фарами те місце, де я ховалася ні жива ні мертва. Гидко лаялися, горланили похабних пісень. І — довго-довго, з матюками-перематюками викликали з лісопосадки Антоську! Потім поїхали, та через кілька хвилин знову повернулися назад. І ще раз. І ще раз!..

Ні, в кущах сидіти безглуздо. Треба йти додому полем. То тільки міській людині здається, що в полі далеко видно. Навіть у місячному мінливому світлі далі ста метрів нічого не побачиш.

Врешті-решт, у полі можна присісти, лягти на землю — й навіть прожектором тебе знайти буде трудно. Коли машина вкотре зірвалася з місця, я перебігла через лісопосадку й побачила далеко в селі вогник. Це ліхтар на колгоспному корівнику-тисячнику. Якщо на нього взяти курс — обов’язково вийду до села. Ще й шлях собі набагато скорочу. Як там за теоремою Піфагора? Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи. По уявній гіпотенузі навпростець через поле я й поманджаю!

Йти легко. Під ногами якась низенька кучерява травичка. Напевно, останню конюшину скосили, а ця ще до першого снігу встигла вирости. Місяць посеред неба, як колесо. Здалеку лісопосадка просвічується наскрізь, хоч має метрів п’ятнадцять-двадцять ширини, й зблизька я ще кілька хвилин тому переконалася, що кущі й дерева густо насаджені, та й розрослося гілля — не продертися. З поля мені добре видно, як по трасі котиться жарина. То ж ті придурки катаються. Зупинилися. О, аж сюди чути: гукають, горлають, свистять! Знову з місця зірвалися. Але я вже далеченько відійшла від траси. Тут вони мене ні побачити не зможуть, ні доганяти не будуть.