Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— На коліна, бидло! Перед тобою сам князь Корецький! — заверещав слуга, і Санько схилив перед ляхами голову, підставивши покірно козацьку засмаглу шию.

«От тобі й кінець, Санику… Не козацькою смертю помру, а може…» — пролетіло в голові Санька.

— Ви знаєте свого гетьмана, призначеного королем, якому зобов’язані підкорятися? Знайте Забуського, а за бунтівника Хмельницького забудьте навіки! — гнівно висловився князь і підстьобнув коня.

Санько стояв на колінах, а дехто з вершників задля розваги огрівав по плечах Санька нагаями. Та Санько вже не раз був битим і після декількох ударів навмисне звалився на живіт: лежав нерухомо, доки вершники не минули його. Тупіт копит стихав, і Санько, піднявши голову, поглянув у бік своїх возів. Його козаки вже стояли поряд з хурами, чухаючи побиті місця, — і їх не минули канчуки!

— Оце тепер знаємо, де королівське військо! — почувся скривджений голос Титикала, який наближався до свого побратима.

Санько вже стояв на ногах. Крізь біль його розпирав сміх. Він дивився на молодцюватих козаків, яких відшмагали ляхи. Таранда навіть свитину скинув і заглядав собі на спину, кумедно крутячи головою.

— Похрестили нас ляхи, та шкіра витримає, зліші будемо. А ми їм ковбаски, вощанки,[125] сирівцю… От тепер від мене пощади не буде! — загрозливо вигукнув у бік ляхів Омелян.

Голота поспішив з Титикалом до возів, регочучи з цієї події. Із-за клуні виглядав дідусь, махаючи рукою, щоби хтось із хурщиків підійшов до нього. Санько наказав своїм швидше «прочухатися», а сам наблизився до старого й чемно привітався.

— Ви прямуйте на Поляни, там, кануть, того ляха — тьма. Розторгуєте свій крам, а ці… тільки батогом оперіщать! — швидко напутив Санька старий і почвалав до хатини.

Яким шляхом вибиратися на Поляни, показали хлопчаки, попрохавши за це проїхатись на довгих дишлах, що випирали позаду хур, і гомінкою ватагою вивели їх на Бережанський шлях.

Голота надіслав Притулу вістовим до умовного місця зустрічі з сотнею, і троє хур з козаками загуркотіли шляхом з вибоїнами, маючи надію натрапити на королівське військо. Об’їхали чималеньке озеро і через греблю попрямували наїждженим шляхом. Незабаром їм зустрівся ще один ляський роз’їзд, і вивідувачі розминулися з ними, поскидавши капелюхи та низенько кланяючись. Ці вершники не проявили до них жодної зацікавленості, а от через якийсь час їх уже спинила сторожова охорона і, оглянувши вози, показала, де знайти інтенданта Мілєвського та передати йому провіант.

Посполите військо рухалося не поспішаючи. Санькові навіть здалося, що вони от-от зупиняться та полягають спати.

— Що за вояки? Одягнені як на війну, а їдуть неначе за смертю?! — шепнув на вухо Санькові Ілля.

Санько промовчав, та враз до них підскакав вершник у червоному нагруднику і закричав:

— Геть, геть зі шляху!

Швидко від’їхали подалі від гріха та почали чекати, що буде далі. З’явився цілий почет з гвардійців у таких же червоних нагрудниках, і замайорів королівський білий прапор. Санько, сидячи на возі, за широким крислатим капелюхом з павичевими пір’їнами та білої масті аргамаком на високих ногах здалеку вгадав, що то Ян Казимир. З боку війська, яке він випереджав, лунали вигуки вояк: «Слава королю! Слава королю!» За королівським почтом їхала неймовірної краси, при чотирьох м’язистих перістих конях, королівська карета, а на її приступках стояли пахолки, одягнені в яскраві кунтуші, як для літнього дня не зовсім зручні.

Король поскакав уперед, і напруження у війську спало. Санько вйокнув на коней і знову наблизився до безмежно довгого похідного війська. Цього разу вони не виявляли жодного інтересу у польських вояків, і Санько закляк у роздумах: «Як же вчинити надалі? Війська — не злічити, короля своїми очима бачили, а тепер?..» Та їм допоміг один з пахолків якогось поважного вояка.

— Що це ви, холопи, товчетеся тут? Чи не задля торгу припхалися?! — спитав він веселим голосом і почав обходити вози, заглядаючи під пологи та принюхуючись.

Титикало залишився на передній хурі, а Санько йшов за зухвалим слугою, слухняно опустивши голову.

— Пахне смаковито, якщо нюхнути. А якщо спробувати? Чую, чую, є все, що пан мій полюбляє!

— Та нам би до пана заготовлювача. Маємо такий загад від управителя… — несміливо мовив Санько.

— То добре, що слухняні. Холопи такі й потрібні нам, щоб навіки голови у ясла всунути! — провадив пахолок.

Голота зметикував, що без цього хвалька їм не обійтись, швидко заліз до хури і дістав той самий смаковитий горщик з ковбаскою в смальці.

— Паночку бажаний! Спробуйте, немовби для вас приберігали… Підсвинок на днях ще верещав. Свіжина! — улещував зухвальця Санько.

— Добре, холопе, приймаю… Для пана, — задоволено мовив пахолок, зачаровано заглядаючи в горщик.

— Маю вам також творити добро… Питайте Мілєвського, в гарній кареті їде, під двійною тягою, а карета… Золотава, розкішна, ресори має, немов у короля! — сказав панський сіпака.[126]

Поїхали навстріч ляському похідному війську, та незабаром заграли труби і військо спинило хід. Звідусіль долинав сміх, запалали вогнища, в повітрі запахло їжею. Попереду Санько угледів золотавий ридван, побіля