Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Я? – підняв брови Яковенко. Доброзичлива посмішка потроху сповзала з його обличчя.

– Живий? – з відкритим ротом і, здавалось би, повним неусвідомленням того, що коїться, перепитав Цвіркун.

– Так, Цвірк… живий.

– Хм, – гмикнув засмучено той і подивився у землю.

– Будеш? – протяг Сава пачку Денису і той, ледь не плачучи, взяв у руки цигарку, декілька разів зробивши дивні рухи мімічними м’язами.

Наст вирішив залишити хлопців втрьох та зробив крок ближче до майора. Він відчував, що Цвірк зараз відноситься до нього дуже негативно. Підозрював Яковенко, що в цьому замішані росіяни – вони могли налаштувати хлопця так, що це Наст у всьому винен: в смерті Захара, Тімура, полоні Цвірка, пораненні Ліри. Хоча глибоко в душі хлопець і сам так вважав.

– Як ви гадаєте, що буде далі? – запитав Наст, дивлячись разом з майором, як виносять з домівки ще одну молоду дівчину.

Водночас до нього доносилися вже смішки з компанії друзів. «Сміх – це добре. Завжди добре», – думав він про себе. «Он і пістолет Сава вирішив продемонструвати, який Цвірк вже і так бачив».

– Я ж Насту у спину його направив! – розповідав ліпший друг Яковенка своїм двом друзям і спецпризначенцям, які з легкими посмішками слухали розповідь хлопця та палили.

– Я вважаю… – затягнувся повільно майор.

– А можна потримати? – нарешті чітко долинув голос Дениса до Яковенка. – Він що, заряджений?

«Тепер і заговорив. Дуже добре», – ставив умовні плюсики в голові Наст, не дивлячись, що там діється за його спиною, де були друзі.

– Так-так, ха-ха-ха, тримай.

– Наступним буде… – струсив попіл Калиниченко, підвівши серйозні очі на хлопця.

– НІ–І-І–І-І!!!!!!! – по-звірячому заволав Сава, і єдине, що встиг побачити Наст, це дуло його пістолета, направлене Цвіркуном собі до відкритого рота. Й за мить – «клець-­клець-клець-­клець», простукав запобіжник якраз у той час, коли Сава та Рудий стрибнули на друга, а один зі спецназівців, ледь не зламавши руку Денису, вихопив зброю.

– АААА!! АААА!! НІІІІ! Я ХОЧУ ЗДОХНУТИ!! Я ХОЧУ ЗДОХНУТИ! НІІІ! – по-демонські волав Денис так, що гусяча шкіра одразу покрила усе тіло Наста. Стан шоку напав на нього. Він не розумів… просто не розумів. Нічого.

***

(через 15 хвилин)

Денис бився з усіма до останнього. Ані біль, ані прохання його не зупиняли, допоки фельдшери не вкололи йому кінську дозу транквілізаторів і, зв’язавши, не забрали в лікарню. Всі навколо відходили від шоку. Сава та Рудий віддихувалися після боротьби з Цвірком, а Наст сперся на величезне дерево, сховавшись за його навислими гілками та дивився собі під ноги, гадаючи, що це було й не знаходив відповіді. Один лишень майор спокійно курив вже третю поспіль цигарку, спостерігаючи за новими жертвами російського полону, яких час від часу виводили або виносили з хатинки на курячих ніжках.

– Пане майоре, ну будь ласка, скажіть, як це сталося, що у нього в голові?! – вже втретє доймали хлопці Калиниченка, щоб він надав їм відповідь на питання.

– Е‑ех, хлопці… ви розумієте, – почав він пояснювати, постійно роблячи придих та перерву, щоб струсити попіл з цигарки.

«І‑ди», – почув шепіт за спиною Наст і озирнувся. Він міг присягнути на Біблії, що почув, неначе хтось кличе його звідти – з темної хащі лісу. Хлопець розвернувся і уважно придивився у далечінь густої пущі. Хтось був там. Хтось чекав на нього. Він бачив це. Цей тонкий, темний силует, що ходив поміж дерев та кликав його до себе. Ось ліс знов зробив видих повітря і вітер, що утворився од цього, прошепотів гілками і новоутвореними березневими листочками «Іди», – не дуже розбірливо, але так, щоб почув саме Наст. Хлопець в нерозумінні повернувся до своїх друзів, які схоже, не чули нічого. Ті з цікавістю слухали припущення майора:

– … тому я вам кажу, що вони могли зробити з ним дещо гірше ніж фізичне насильство, є багато методів, які вбивають людину ментально, хлопці.

– Ну хоча б натякніть, що вони з ним зробили! – не заспокоювався Рудий.

– Хлопці, будь ласка…

«Іди!» – вже дуже гучно повторив хтось з хащі і Наст повністю розвернувся спиною до людей.

– Хто це? – тихо сказав він у простір, куди майже не діставали сонячні промені.

– Іди… – знов зашаруділи рослини на вітру, а силует в далечині став трохи яснішим.

Наст бачив, що цей хтось стоїть у плащі. Він високий і дивиться прямо на Наста. Схоже, це він кликав, але як з такої відстані йому це вдавалося, Наст не міг зрозуміти. Хлопець зробив кілька кроків у ліс і заклик до нього повторився гучніше, немов з усіх боків. «Іди!» – ще кілька метрів пройшов він, переступаючи повалені гілки та відбиваючи від обличчя рослинність, що дряпала шкіру. Обрис здавався більш видимим. Наст бачив, що він стоїть не просто в плащі, але й з каптуром, проте обличчя хлопець так і не вгледів – занадто далеко, треба підійти ближче. Він вже майже не дивився, де йде, прискорюючи крок і не відриваючи від силуету очей.

– Хто Ви?! – гукнув силуету Наст, але почув ту саму відповідь.

«Іди!» – неначе шепотіння рослин, мантра відьом. І хлопець йшов. Йшов, не відчуваючи часу, не розуміючи потреби, не вбачаючи перешкод. Кисню ставало замало. Піт виступив на чолі. Силует вже був близько. Здалеку було й не зрозуміло, яких він розмірів, лишень зараз Наст це побачив. Постать у плащі з накритою головою стояла між дерев і була мінімум на метр вища за Наста. Неначе тільки-но прокинувшись, хлопець невпевнено поступився назад і почув уже інше, демонічне:

– ІДИ! – і хлопець стрімголов розвернувся.

Світла рідних ліхтариків не було. Він був у хащі. Не розумів, де знаходиться. Лишень тьмяне світло, що ледь пробиралося крізь купол сплетених гілок над головою, освітлювало цю місцевість. Наст стояв на могилах. Сотні… тисячі могил без хрестів і розпізнавальних знаків. Там, куди йшов Наст, були свіжі, викопані, порожні. Вони чекали на нього. Закликали його. Ноги стали якорями. Наст біг, але, здавалося, неначе він у трясовині. Кисень зникав. Поступово, розмірено. Яковенко в шаленій паніці оглядав місцевість у спробах знайти хоча б якісь ознаки життя, але побачив тільки людину, повішену на товстій гілці одного з грізних дерев. Голова пішла обертом. Пульс зашкалював. Земля неначе магніт тягла хлопця до себе. «Тут всі вони», – зрозумів Наст. «Всі вони… і він також тут», – впав на коліна хлопець. Сил майже не лишилося. Кисню майже не лишилося. Наст відчував, неначе він сам під землею. «І він також тут, і він тут, і він», – повторював собі у думках хлопець та впав безсило обличчям у багнюку. Наст не чув нікого за спиною, але відчував, що всі люди, яких вбивали росіяни, закопані тут. Відчував він і присутність батька. Наст міг присягнути, що кістки Віктора також були тут – серед інших закатованих українців.