Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Я гадав, ти вже «все», малий… – тихо прошепотів Калиниченко Насту, доки Сава та Рудий з розплющеними ротами дивилися на все це. – Таких я ще не бачив… чесно… Були різні, але ти… Ти справді скажений… Потім, як схочеш, обговоримо твою подальшу роботу в наших лавах. Нам потрібні такі. Але це потім, – тримаючи руку на плечі та дивлячись в очі, щиро казав Калиниченко.

– Так, звісно… – лишень кивнув Наст, сором’язливо відводячи очі від цієї людини.

Енергетика майора випромінювалась дуже сильно, такої Яковенко допоки не відчував не від кого. Хлопець не встигав повністю обдумати все сказане майором – зараз його понад усе хвилювала доля друга, який вже більше тижня перебував у російському полоні.

Калиниченко підійшов до бокових дверей, що мали розсувний механізм, і відчинив їх. Всередині, на невеличких кріслах сиділи кремезні члени команди майора в полегшеній амуніції. Наст сів біля вікна, а Сава із Рудим між спецпризначенцями.

– Ти як, малий? – погупав по плечу Яковенка огрядний бородань, посміхаючись на всі 32.

– Все нормально, дякую, – сором’язливо опустив очі Наст.

«Таке враження, ніби він мене знає», – подумав собі хлопець, інколи кидаючи погляд на велетня-­спецпризначенця, на бронежилеті якого була наліпка доктора Айболіта.

Майже впроводж всього шляху хлопці з цікавістю роздивлялися величезних солдатів, оснащених новітньою зброєю та бронею, натомість ГУРівці не відривали зацікавлених поглядів від Наста, який просто дивився у вікно. Люди вкотре оговтувалися від війни, вже організовано збираючись у невеличкі загони та прибираючи мікрорайони від наслідків запеклих боїв, банери «Россия тут навсегда» були множинно простріляні кулями і підпалені горючими речовинами. Бусік виїхав з Сєвєродонецька і, проїхавши на південь кілька кілометрів, розвернувся. За вікном Наст побачив висохлі озера. Пригадав прогулянку з Дімою і посміхнувся. Він пам’ятав цей маршрут. Переїхавши через пошкоджений та вкотре відновлений міст, вони проїхали по бездоріжжю, та за кілька хвилин нарешті опинилися на вулицях Лисичанська. Маленькі прапори України, що висіли подекуди на стовпах, натякали на звільнення міста від Росії, але людей було замало. Лишень маленькі волонтерські групки, що збирали безліч уламків розбитих будівель в одну велику купу, за якою згодом приїжджала вціліла техніка і забирала на смітник. Проїжджаючи повз рідний район, де знаходилася хатинка Федорівни, Наст відзначив, що більше половини будинків були знищені. Нарешті вони доїхали до виїзду з міста й хлопець окинув поглядом оселю бабуні, що була праворуч від траси. Величезний кратер в землі перед домом звітував про те, що трапилось із будинком. Його знесло вщент. І його, і сарай з курником. Чорний дим здіймався з-під уламків крівлі, а самотня курка, яка дивом вижила при такому обстрілі, безпорадно кружляла, не в змозі залишити двір Федорівни через височенний для неї паркан. Здавалося, що тільки-но всі мешканці покинули цей будинок, це сталося. Хлопця не залишало відчуття немов хтось зверху, намагаючись весь цей час стримати смерть, що рвалася сюди, послабив хватку. Війна все ж таки дісталася й до хатинки Федорівни.

Весь у думках Наст і не помітив, як авто зупинилося на бездоріжжі, приблизно у п’яти хвилинах від виїзду з міста.

– Далі пішки! – розвернувся з переднього сидіння Калиниченко.

Наст зробив крок на вихід з авто й відчуття дивної тривожності одразу накрило його з головою. Рідка лісосмуга відштовхувала від себе. Німо волала «Йди, йди звідси, біжи, дурнику!», але хлопець зробив впевнений крок в середину хащі слідом за майором, а за ним вже і всі спецпризначенці та Сава з Рудим, що йшли менш впевненим кроком, роздивляючись все навкруги. Сонячне світло слабко діставалося землі на цій місцевості через густі сплетіння гілок дерев, що, неначе велетні, нависали над групою осіб, яка вторглася у їхнє володіння. Майор Калиниченко дістав ліхтарик, та поклав руку на кобуру з пістолетом, що висіла на його правому боці. Його люди зробили так само і тепер ця темна хаща була прорізана яскравими білими променями одразу шістьох ліхтариків. Пробравшись крізь декілька труднопрохідних місць, група вийшла на стежинку, ледь видиму при світлі ліхтарів. Через сто метрів стежинка обірвалася. Хатинка на курячих ніжках, немов з якоїсь моторошної казки, постала перед групою. Наст очікував, що ось-ось зла відьма вийде звідти і накладе прокльон на хлопця, але зі скрипом двері відчинилися і з середини вийшли двоє поліцейських у супроводі фельдшера. На їхніх руках була молода дівчина, бліда як сніг, але жива. Вона висіла на руках поліцейського і тупо дивилася перед собою, неначе з більмом на очах.

– Христина там чотири місяці була… – прошепотів Калиниченко і дістав цигарку.

Наст подивився на Саву і Рудого. Їхні зелені від переляку обличчя теж хотіли відволіктися, тому Сава потягнувся за пачкою.

– А мій друг де? Де Цвірк? – підняв очі Наст на майора.

Калиниченко суворо подивився в очі Яковенку і, затягнувшись майже половиною цигарки за раз, натиснув кнопку на рації.

– «Гулик», – видався звук з’єднання в рації. – Вова, виводь хлопця, потім опитаєш, – не відводячи від Наста погляд, наказав майор.

Не встиг Сава докурити свою першу цигарку, як двері старого дому знов скрипнули. Цвірк вийшов на своїх двох. Руки-ноги були на місці – це Наст відзначив у першу чергу, обличчя було блідувате, але не смертельно, худорлявість з’явилася, але не фатальна, рослинність і брудна голова… а так…

– ЦВІРК!! – кинулися обіймати хлопці свого друга.

Рудий нісся швидше за всіх і швидше за всіх відпустив хлопця, коли не відчув ніякої взаємності. Не було помітно, що Денис Олешкін радий своїм друзям, він радше був здивований, аніж радий. Це відчув і Наст, коли після прохолодних обіймів Цвірк подивився йому очі в очі. Лишень зараз Наст це відчув. Такі відчуття важко було сплутати з чимось – коли на тебе дивляться мертві.

– Ти?!