Катерина Мединська - Розлюбити за будь-яку ціну, Катерина Мединська

Лоран відпустив ручки сумки, і вона гучним стукотом упала на підлогу. Щось у ній цокнуло та розбилося – напевно, це було дороге обладнання. Але зараз йому на це начхати, бо Ніколь стояла поруч.

– Ніколь, поясни мені, що відбувається?

Зелені очі Лорана жадібно вдивлялися в її обличчя. Він шалено скучив і не міг намилуватися нею. Вона так ніжно, відверто дивилася на нього.

– Я люблю тебе, Лоране, – прошепотіла Ніколь. – Люблю!

Лоран зазирнув у пронизливі блакитні очі, він не міг повірити своєму щастю і стояв, як останній дурень, задихаючись від нападу розгубленості.

Ніколь чудово розуміла його стан, тому сказала:

– Я бачу, що ти не віриш мені і тобі потрібні докази.

Лоран, як під гіпнозом, стояв нерухомо і відчув її губи на своїх губах. То був м'який, ніжний поцілунок.

– Люблю! – Знову повторила Ніколь і поцілувала його, подразнюючи кокетливою усмішкою, а потім обняла його міцно і притулилася до нього всім тілом. – Я два тижні чекала на тебе, бо хочу закінчити те, що ми почали на Різдво.

– О, Ніколь! – вигукнув Лоран, відчувши себе на сьомому небі від щастя. Його лихоманило від несподіваного повороту подій. Він був дуже радий.

Але замість поцілувати Ніколь, він відсторонився і відступив на крок.

– Стривай тут, будь ласка. Я зараз повернусь.

Лоран кулею помчав із квартири, а Ніколь розгублено чекала на нього.

– Я шукаю Рудого Джека, – сказав Лоран, увірвавшись в антикварну крамницю, задихаючись від бігу та щастя.

– Взагалі Генрі! – поправив його темношкірий чоловік з вогненно-рудою шевелюрою.

– Це ви? – уточнив Лоран.

– Так.

– Мене звуть Лоран, і он той хлопець, – Лоран показав пальцем на Рудого Генрі, що стоїть за спиною, худого темношкірого хлопця, – сказав мені, ви можете допомогти мені.

Генрі перевів погляд на хлопця, і той ствердно кивнув головою.

– Так можу. Що вам потрібно?

– Мені потрібне кільце, я хочу зробити своїй дівчині пропозицію.

Чоловік з розумінням усміхнувся. Дивлячись на стан цього хлопця, а саме гарячковий, майже шалений блиск закоханих очей, у правдивості його слів можна було не сумніватися.

Генрі засміявся і пішов у сусідню кімнату. Незабаром він з'явився перед Лораном. У руках чоловік тримав дерев'яну скриньку.

– Це обручка – антикваріат, воно коштує купу грошей ...

– Годиться! – коротко сказав Лоран і дістав банківську картку.

– Розрахуєтеся, коли у вас буде на цей час, – сказав Рудий Генрі і вручив коробку, задерикувато посміхаючись.

– Дякую! – весело подякував Лоран і з усіх ніг помчав назад до квартири.

Ніколь нервово поглядала на двері. Куди втік Лоран? Вона нервувала, ходила по кімнаті туди-сюди, щоб хоч якось позбутися хвилювання.

Але коли на порозі з'явився Лоран і вона побачила його палаючий погляд, Ніколь з полегшенням зітхнула. Він повільно підійшов до неї, перевів подих і зі щасливою усмішкою на обличчі сказав:

– Будь моєю дружиною, Ніколь.

– Я згодна! – Вигукнула радісно Ніколь.

Лоран дістав обручку і одягнув її на палець.

– Ну, а тепер за справу, – сказав Лоран, змірявши дівчину жадібним, хтивим поглядом. Він схопив Ніколь на руки і поніс дівчину до спальні.

Вона голосно, весело сміялася. Ніколь здавалося, що вона швидко і легко летить, адже тепер у неї за спиною були справді надійні, сильні крила.

Кінець