Артур Ллевелін Мейчен - Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен

конічних перетинів. Але Дарнелл вечорами усамітнювався в тій комірчині, розглядаючи старовинні сувої, а коли повертався у спальню, його обличчя все більше й більше сяяло, немов у передчутті якоїсь великої пригоди. Одного вечора Мері запитала в нього, що такого цікавого він знайшов у документах, які він їй показував.

Це запитання його потішило. Так уже сталося, що останні кілька тижнів вони мало розмовляли, тож він почав розказувати їй про архіви давнього роду, з якого він походить, про старий дім із сірого каменю, що стояв між лісом та річкою. Його рід дуже давній, настільки давній, що сягає коренями темного минулого, коли ще не було ні нормандців, ні саксонців, а були тільки римські поселення, і багато сотень років його пращури були вождями, що жили в укріпленому замку високо на пагорбі, в самому серці лісу. Ще й дотепер вціліли великі насипи, звідки по один бік, понад кронами дерев, видно гору, а по другий — жовтаве море. Їхнє справжнє прізвище було не Дарнелл. Його ще у шістнадцятому столітті взяв собі предок на ім'я Іоло ап Таліесін ап Іорверт. Чому? Дарнелл не міг зрозуміти. А тоді він розказав їй, як його рід століттями занепадав, доки врешті в них не залишилось нічого, крім сірого дому та кількох акрів землі, що межувала з річкою.

— І знаєш, Мері, — додав він, — думаю, ми туди колись переїдемо. Мій двоюрідний дід, що зараз там живе, ще в юності збив собі статки, які, припускаю, він заповість мені разом із будинком, бо, наскільки мені відомо, у нього, крім мене, більше немає рідні. Як це буде дивовижно! І як зміниться наше життя!

— Ти мені ніколи про це не розповідав. Та хіба твій двоюрідний дід не залишить свій дім та гроші тому, кого він насправді добре знає? Адже ти не бачив його, ще відколи був маленьким, правда ж?

— Це так, але раз на рік ми обмінюємося листами. І з того, що я чув від свого батька, я переконаний, що старий не залишить дім комусь не з родинного кола. Як гадаєш, тобі там сподобається?

— Не знаю. Хіба там не дуже самотньо?

— Мабуть, що так. Не пригадую, чи є там по сусідству ще будинки, та навіть якщо і є, то дуже далеко. Яка ж це все-таки переміна! Ніякого тобі Сіті, вулиць і людей, що тиняються туди-сюди. Лише шум вітру, зелене листя дерев, порослі травою пагорби і спів голосів земних...

Раптом Дарнелл запнувся, немов злякався, що вибовкає якусь таємницю, яку поки що не варто розкривати. І справді, коли він говорив про те, щоб поміняти житло на маленькій вуличці у Шепердс Буш на старовинний будинок біля лісу на далекому заході, ним уже немов заволоділи зміни, і його голос бринів, як давній наспів. Мері пильно глянула на нього, торкнувшись його руки, і він зробив глибокий вдих, перш ніж знову заговорити.

— То первородна кров кличе мене на предковічні землі, — сказав він. — Я вже почав забувати, що працюю простим клерком у Сіті.

Безумовно, то в Дарнеллі озвалася кров його предків. День за днем в його серці все більше оживав і міцнів давній дух, що протягом багатьох віків залишався вірним таємницям, які зневажила більшість з нас, так, що його вже важко було приховувати. Тепер він скидався на чоловіка, який, якщо вірити одній дивній історії, після удару струмом замість вулиць Лондона раптом побачив перед собою море й острови в країні антиподів. Дарнеллу все важче було пристосовуватися до навколишнього середовища та інтересів людей, які донедавна багато що для нього означали, але тепер у його життя проникли символи з іншого світу: сірий будинок, ліс та річка, які заступили собою краєвиди лондонської околиці.

Уже набагато стриманіше він продовжив розповідати про своїх далеких предків, одного з яких вважали святим, бо він начебто володів таємницями, про які часто згадується в документах під назвою «Таємні наспіви святого Іоло». А тоді, різко змінивши тему, він почав згадувати про дивне, безглузде життя в похмурому помешканні на околиці Лондона, про темні вулички, що були його першими спогадами, про занедбані площі на півночі міста та про свого батька, суворого бороданя, що завжди мріяв, немовби сподіваючись побачити за міцними мурами країну з безкраїми фруктовими садами та осяяними сонцем пагорбами, джерелами з прозорою холодною водою та лісовими озерцями, що виблискували з-під схилених над ними крислатих дерев.

— Думаю, мій батько заробляв на хліб, — продовжив він, — справді лише заробляв — у Державному архіві та Британському музеї. Він вишукував різноманітну інформацію для адвокатів та священників, що хотіли перевірити давні факти. Він мало заробляв, і ми були змушені постійно переїздити з одного помешкання в інше — завжди в якихось віддалених районах, де все навколо було в стані занепаду. Ми ніколи не зналися з нашими сусідами, адже надто часто переїжджали, але мій батько мав близько півдюжини друзів — старших, як він, чоловіків, — що доволі часто до нас навідувалися. І тоді, якщо в домі була якась зайва копійка, слугу, що працював у будинку, де ми винаймали кімнату, посилали по пиво, і батько зі своїми гостями сиділи й курили до глибокої ночі.

Я майже нічого не знав про батькових друзів, та вони всі були схожі один на одного, і погляд у всіх них був однаковий — як у людини, що палко прагне чогось незвіданого. Вони говорили про таємниці, яких я ніколи не міг збагнути, і дуже мало — про власне життя, а коли таки заводили розмову про буденне, то ставало очевидним, що такі речі, як гроші або їх нестача, були для них чимось зовсім не важливим, ба навіть дріб'язком. Через кілька років я влаштувався на роботу в Сіті, де познайомився з іншими молодими людьми, і, слухаючи їхні розмови, я мимоволі став думати, що мій батько та його друзі були трохи несповна розуму. Але тепер я так не вважаю.

Отак довгими вечорами Дарнелл розповідав своїй дружині про минувшину, повертаючись думками до брудних помешкань, де він провів своє дитинство у товаристві свого батька та інших неприкаяних душ, до старого будинку, захованого в долині ген на заході, до давнього роду, що протягом віків спостерігав за тим, як сонце сідає за гору. Та насправді усі його розмови закінчувалися однаково, і Мері відчувала, що за його словами, хай би якими байдужими вони здавалися, ховалося бажання вирушити