Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— Мавши коня, всюди можна знайти кінські гони, — заявив Нед. — Єдине, що тоді треба, це щоб ви з конем дотягли до старту.

— А ти зможеш його примусити, щоб дотягнув?

— Авжеж, — відказав Нед.

— І зможеш примусити, щоб після цього він біг?

— Авжеж, — відказав Нед.

— Звідки ти знаєш, що зможеш?

— Я ж примусив того мула бігти, — відказав Нед.

— Якого мула? — запитала міс Реба. Ввійшла міс Коррі й зачинила за собою двері. — Добре зачини, — сказала міс Реба. Тоді знов до Неда: — Гаразд. Розкажи мені про ці перегони.

Нед подивився на неї, цілих чверть хвилини дивився. Розперезане свавільне зухвальство привілейованого спільника, з яким він ставився до Буна, дядьківське опікунство щодо мене цілком зникли з його постави.

— Ви кажете так, наче справді хочете всерйоз побалакати, — мовив Нед.

— Побачиш, — відказала міс Реба.

— Ну, то гаразд, — сказав Нед. — Один чоловік, теж білий багач, не знаю, як його на ім’я, але я можу знайти його… Такий кінь один на цілі десять… та що там, на цілі двадцять миль довкола Посема! Отже, той чоловік має другого такого породистого коня, що минулої зими двічі бігав проти нашого і двічі його побив. Той посемський кінь побив цього так прикро, що інший білий багач, хазяїн нашого коня, за другим разом заклався вдвічі більше. І програв, та ще й куди прикріше, ніж за першим заходом. Так що тепер, коли цей кінь вигулькне післязавтра в Посемі і ми виставимо його ще раз проти тамтешнього коня, то той посемський білий багач мало що радо пристане на перегони, а ще й пишатиметься і навіть гроші йому буде соромно брати.

— Гаразд, — мовила міс Реба. — Кажи далі.

— Оце й усе, — сказав Нед. — Я можу примусити цього коня бігти. Тільки про це ще ніхто не знає, опріч мене. Отож коли хто з вас, панії, хотів би трохи розважитись, то ми з Лусьєсом і містером Хогенбеком можемо ці ваші заклади взяти з собою.

— А той, у кого тепер автомобіль? — спитала міс Реба. — Він теж не знає, що ти можеш примусити цього коня бігти?

— Певно, що не знає.

— Тоді чого він не звільнив усіх від клопоту й не відпровадив тебе з конем до Пошема, коли йому треба самих лише перегонів, аби мати й коня, й автомобіль разом?

Запала тиша, вони обоє дивились одне на одного.

— То кажи ж, — мовила міс Реба. — Ти щось хочеш сказати. Як тебе звуть?

— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — відповів Нед.

— Ну? — спитала міс Реба.

— Може, в нього не вистачить на це, — відказав Нед.

— Хай йому чорт! — втрутився Бун. — У нас теж не…

— Заткни рота! — гримнула міс Реба на Буна. А тоді до Неда: — Ти, здається, казав, що він багатий.

— Я кажу про того, з ким я помінявся.

— Він що, купив коня в того багача?

— Він його мав.

— І він дав тобі якогось папірця, коли ви мінялися?

— Я взяв коня.

— Ти неписьменний, так? — мовила міс Реба.

— Я взяв коня, — відказав Нед.

Міс Реба дивилась на нього.

— Ти взяв коня. Ти привів його до Пошема. Кажеш, ти знаєш спосіб, як примусити його бігти. Цим самим способом ти приставиш і автомобіль до Пошема?

— Та розкиньте лиш-но думками, — відказав Нед. — Ви ж це можете. Ви й так уже швидше й більше за інших зрозуміли, що тут до чого. Тож гляньте ще трохи пильніше і побачите, що ті люди, в яких я виміняв коня…

— Люди? — здивувалася міс Реба. — Ти ж казав про одного чоловіка.

Але Нед навіть не зупинився:

— …точнісінько в такому самому становищі, як і ми: раніш чи пізніш їм теж треба повертатись додому.

— І чи то Нед Вільям Маккаслінг чи Бун Хогенбек, чи то ті люди, що ти виміняв у них коня, не можуть повернутися додому з самим конем або з самим автомобілем, — їм треба мати і те й друге. Адже так? — мовила міс Реба.

— Та вже ж не інакше, — відказав Нед. — Хіба ж я не про це саме товчу вам уже дві години?

Міс Реба подивилась на Неда. Вона тихо перевела подих, один раз.

— І отже, ти збираєшся пішки вести його до Пошема, тоді як усі фараони в західному Теннессі никатимуть по дорогах за цим конем…

— Ребо! — скрикнула міс Коррі.

— …уже завтра вранці.

— Авжеж, — сказав Нед. — А зараз уже занадто пізно, щоб когось могли злапати. Але ви такі тямущі. Ще й здогадливі! І не кажіть!

Вона дивилась на нього; цього разу вона двічі перевела подих і навіть не одвернула від нього очей, вдаючись до міс Коррі:

— Отой гальмівник…

— Який гальмівник? — запитала міс Коррі.

— Ти знаєш, про кого я кажу. Отой, що його дядько по матері, чи брат у перших, чи хтось там…

— Він не гальмівник, — сказала міс Коррі. — Він сигнальник. На мемфіському експресі, що ходить до Нью-Йорка. Він має уніформу, як і кондуктор…

— Хай буде сигнальник, — погодилася міс Реба. Тоді мовила Бунові: — Це в Коррі один… — І скинула оком на Неда. — Знайомий. А може, врешті мені й подобається той твій вираз. Так ото його дядько по матері, чи як його там, є віце-президентом чи кимось таким на залізниці, що йде через Пошем…

— Його дядько начальник дільниці, — пояснила міс Коррі.

— Начальник дільниці, — повторила міс Реба. — Тобто в ті проміжки, коли він не стовбичить на перегонищі тут чи в якомусь іншому місті, де проходять його поїзди, і не приглядається до кінських перегонів. А його небіж тим часом починає кар’єру з порожнього місця, і таки, мабуть, зробить її, бо дуже він настирливий, аж занадто, та ще, як то кажуть, і в сорочці народився. Розумієш, про що я кажу?

— Багажний вагон, — мовив Бун.

— Еге ж, — підтвердила міс Реба. — Отже, вони будуть у Пошемі ще до світанку і ніхто їх там не побачить.

— Але й на багажний вагон теж треба грошей, — засумнівався Бун. — А ще ж треба мати сховок до перегонів, а тоді на самі перегони викласти півтори сотні, коли в мене всього яких п’ятнадцять чи двадцять доларів. — Він підвівся. — Забирай цього коня, — кинув він Недові. — Де, кажеш, той чоловік живе, що ти віддав йому автомобіль?

— Сідай! — стримала його міс Реба. — Боже, подумати тільки, яке на нього пекло чекає в Джефферсоні, а він ще має час центи лічити. — Вона подивилась на Неда. — То як, кажеш, тебе звуть?

Нед повторив їй.

— Ви хочете послухати про того мула? Нехай Бун Хогенбек розповість вам.