Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

просторе письмо, з якого наводимо оці есенціональні виїмки: «Студинський, не вважаючи можливим дати відповідь п. Постолюкові в «Ділі», яке він з місця пізвав до суду за клевету, заявляє, що автором споминів про Соловки зацікавився він як дослідник українського письменства новою літературною постаттю й то тим більше, що будучи в останніх роках (1926 – 1929) на Великій Україні, мав змогу конфронтувати те, що там бачив, з тим, що про тамошнє життя писав той емігрант. Крім цього, підозріння, які виникли серед місцевих емігрантських кіл на тему автентичності заподань цього емігранта, заставили Студинського провірити, чи люди, подавані тим емігрантом як його знайомі, справді його знають і могли б про нього засвідчити. Для цього Студинський потребував світлини цього емігранта.

Думаємо, що наведених слів із розмови зі Студинським доволі, щоби зрозуміти, що він фактів, поданих у листі п. Постолюка, не тільки не заперечує, але навпаки, вповні їх потверджує. Дивно лише, що «Час», незважаючи на таке вияснення Студинського, вважає його жертвою якоїсь загальної психози, що кривдить невинних людей. Зі свого боку спокійно ждемо на судову розправу, цікаві, між іншим, довідатися з акта обвинувачення, в чому міститься наклеп, сформульований у прилюдному запиті п. Постолюка».

26.02 бере слово вже газета «Новий час» з заміткою «Чи справді жертва психози?». Переказавши пояснення академіка, резюмує: «Ми твердимо, що це вияснення не є вистарчаючим. Тому, що: 1) Після появи отвертого листа К. Студинський приготовив був інше вияснення, а саме, що світлини Юрченка потребував для музею. Щойно, як таке спростування не могло появитися з причин від Студинського незалежних, появився інший арґумент. 2) Світлину Юрченка, яку одержав Студинський, негайно знято на фотографічну плиту, а після виготовлення кількох знимок клішу збито, щоби не було слідів.

Все це надає спеціальної таємничости цілій справі, а спростування Студинського, поміщене в «Часі», зовсім її не вияснює. Тому Студинський далі стоїть під замітами, спрямованими в його сторону в «Отвертому листі», і тому, на нашу думку, Студинський і члени НТШ повинні витягнути з цього відповідні висновки».

Тим часом не забарилася вже офіційна відповідь І. Огієнка в «Ділі» 20 травня 1932 p.: «Дуже прикрою й болючою несподіванкою було для мене притягнення мого імени до справи В. Юрченка. Через те публічно заявляю: 1) Ніколи ніде В. Юрченка не стрічав, особисто не знав і не знаю і ніколи ним я не цікавився. 2) Бувши в 1919 – 1920 роках у Кам’янці-Подільському Головноуповаженим Українського уряду міністром, я ніколи ніякими агентами не цікавився. 3) Хто криється під псевдонімом В. Юрченка, тим ніколи не цікавився і не цікавлюсь. До останнього часу навіть не знав, що В. Юрченко то прибране ім’я. 4) Ніколи К. Студинському ані одного слова про В. Юрченка я не говорив, а тим більше не просив від нього фотографії Юрченка. 5) Бувши в мене в грудні 1931 р., К. Студинський побіжно запитав мене, чи я часом не знаю Юрченка. Отримавши відмову, запитав іще, чи я не пізнав би його з фотографії, на що я відповів йому також відмовою. 6) Ніякої фотографії В. Юрченка К. Студинський ніколи мені не показував, не присилав і ніколи не обіцяв прислати. Зрештою, у своїм листі: «У власній обороні» К. Студинський видрукував про мене, що я «не знав, хто ховається під псевдонімом Юрченка» і що я від нього «світлини не домагався». Таким чином усякі покликування на мене в справі В. Юрченка вважаю жалюгідною неправдою, подібною до нападу на битій дорозі».

К. Студинський нарешті спромігся на відповідь, але оскільки жодна газета не погодилася друкувати його памфлет, видав окремою летючкою «У власній обороні». 28.02.1932 р. на неї реагує «Діло». «Сумна оборона Студинського»: «Маємо перед собою отвертий лист голови НТШ К. Студинського, на який усе українське громадянство ждало нетерпляче більше тижня. Факт, що ця відповідь на запити, поставлені йому прилюдно, появилася окремою летучкою, а не на сторінках якого-небудь органу, дуже характеристична. Навіть ті, що хотіли принципіяльно брати в оборону Студинського, щоби не підривати авторитету НТШ прилюдним скандалом, завагались її друкувати в останній мент, коли прочитали його відповідь.

Ця відповідь не тільки несподіваний для нас самих самосуд його автора, але документ, гідний спочування. На головний запит: навіщо було К. Студинському фотографії автора споминів про Соловки? – дістаємо відповідь: «Як дослідник українського письменства… я зацікавився ближче новим, досі невідомим автором».

Всій Соборній Україні відомо, що Студинський як історик літератури ніколи не цікавився сучасною літературою. Та якби після 30-літньої повної байдужости до сучасної літератури він несподівано почав нею цікавитися, то ніхто не в силі збагнути, який зв’язок є між зацікавленням якоюсь книжкою і негайною потребою дістати… фотографію автора?! Крім цього кожний ляїк, не то історик літератури, зараз після появи книжки Юрченка зорієнтувався, що це поява не літературного значіння, а передовсім політичного. Та повірмо Студинському на слово. Коли йому вже конче треба було для літературних студій фотографії автора, то чому він не звернувся до нього безпосередньо особисто або листом, а вжив до цього таких таємних заходів, що всі, які мимохіть і несвідомо були вплутані в ту справу, перелякались і подали її подробиці до прилюдного відома?

Стверджуємо з усією рішучістю та свідомі повної відповідальности за свої слова, що роля К. Студинського в усій цій афері така неясна та неприємна, що навіть якби він не стояв на чолі високої наукової установи, то кожне товариство, де він є звичайним членом, мало би обов’язок домагатись від нього повного виправдання.

Чуємо приватно докори, що такої справи, в яку вмішаний голова НТШ, не повинно було «Діло» добувати на світло денне, щоби не шкодити самому Товариству. Становище «Діла» до НТШ за весь час головування К. Студинського було не тільки ультральояльне, а просто занадто вибачливе. Виключно з огляду на пошану до самої наукової установи ми лагодили якомога свою критику тих виступів, якими К. Студинський нарушував її престіж не віднині. Пригадаймо хоч би його сумну ролю в справі т. зв. університетської комісії, аранжованої Ст. Грабським, пригадаймо нечувану телеграму під час харківського процесу до предсідника більшовицького трибуналу в Справі С. Єфремова, коли Студинський зміцнював обвинувачення проти визначного діяча, письменника та члена Академії – дві справи, які ніяка преса та ніяке громадянство не могло би вибачити людині на такім становищі.

К. Студинський не повинен навіть словом згадувати про чий-небудь «інтелектуальний і етичний рівень», а тим менше в обороні своїй утотожнювати себе з «найповажнішою нашою установою». Саме через нього НТШ стає вряди-годи просто посміховищем (згадаймо аранжовані ним видання з погляду мови, правопису та «наукового»