Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

    Це – мій народ, Рома мої!

    Дороги нас ведуть свої[121].

Нічого, нічого, вони ще перетнуться в Коростені, куди Спартак неодмінно поїде на літературне свято «Просто так!»… і ще Терезку з собою прихопить. Там вони й зустрінуться знов. А може, занесе ромського поета-пісняра в майстерню маестро Ігнащенка?! Е-е-ех, і добре ж вони колись там посиділи з печеною картопелькою, ніжним сальцем, цибулькою та горілочкою!..

До речі…

Спартак навіть стишив крок, намагаючись буквально упіймати за хвіст, як то кажуть, важливу думку, що лише на коротку мить спалахнула в його свідомості та зникла так само блискавично. Щось вражаюче згадував Міха під час їхньої останньої зустрічі. Було це ще торік, зіткнулися вони на вулиці ніс до носу – і негайно, одразу ж Спартак почув: «Слухай, а чи знаєш ти, який феноменальний хлопчик є у нашому Коростені?! Отож-бо, що не знаєш! Уяви собі: маленький циганчук, такий самий ром, як я або хтось інший, – а між тим, українською мовою так і щебече, немов соловейко! Почуєш – заслухаєшся!.. Причому його ніхто спеціально української мови не вчив. Нашої ромської – ну, то куди ж без неї!.. Російської – так, звісно… Але щоб української?! Це щось феноменальне!»

Спартак тоді кудись дуже поспішав, отож спробував м’яко уникнути несподіваної вуличної бесіди. Однак, відчувши внутрішній спротив співрозмовника, Козимиренко заговорив з іще більшим ентузіазмом, схопивши його за плече: «Ні-ні, ти послухай, послухай!.. А як цей малий вірші Шевченка читає!.. І ще з абсолютно серйозним виразом обличчя!.. А тон!.. Чув би ти інтонації цього маленького рома!..»

Але тоді Спартак рішучо скинув зі свого плеча поетову руку й мовив: «Послухай, Міхо!.. При всій повазі до тебе як до професійного митця, поета й композитора… Я знаю про твої переклади Шевченка ромською мовою. Я на сто відсотків довіряю твоїй інтуїції. І якщо ти кажеш, що цей маленький циганчук є феноменальним явищем – отже, так воно і є… Але зараз я дуже поспішаю. У мене редакційне завдання. Розумієш?»

«Але як будеш у нашому Коростені – нагадай про хлопчика! Ти неодмінно мусиш з ним познайомитися», – сказав на прощання поет. І відпустив його бігти далі у редакційних справах… Й от тепер Спартак знов згадав про ту їхню зустріч та про феноменального циганчука, який самотужки опанував українську мову й читає напам’ять вірші Кобзаря. Щось важливе було в цих словах Козимиренка, щось дуже важливе… То, може, все ж таки варто підійти до нього, поговорити про це невловимо-важливе?!

Однак, дивлячись у затягнуте сіруватими слоїстими хмарами небо, поет продовжував ритмічно виголошувати слово за словом:

Ми й досі гнані, життям биті,

Блукаємо по білім світі,

Та, попри все, ще бережем

І радість танцю, й пісні щем…

Ні-ні, краще все ж не чіпати зараз Міху! Нехай промовляє до людей, несе свій біль і свою радість вдячним слухачам… А поговорити вони ще встигнуть у Коростені, коли Спартак приїде туди на літературний фестиваль. А на літфест до столиці давньої землі Древлянської він приїде неодмінно! Приїде не сам, а зі своєю Терезкою… А от зараз…

Але тут він майже ніс до носу зіштовхнувся з двома колишніми співробітниками по ІЕЗ ім. Патона – «Боцманом» та Інокентієм. Щойно зібрався поговорити з хлопцями (зокрема, спитати про те, чи є правдивими чутки про смерть пару років тому зварювальника дяді Юри з Мотовилівки), як на них так само несподівано налетіла «могильниця» їхньої лабораторії – Павлина Авксентівна Кузюра.

– Спа-а-ар-та-ку-у-у, а ти й досі не дременув до Ізраїлю! – розпливлася вона у посмішці. – Ти ще більший упертюх, ніж я про тебе думала…

– Я ж попереджав, що не дочекаєтесь, – підібгавши губи, він пішов далі, надавши «Боцману» з Інокентієм честь роз’яснити Павлині Авксентівні, до чого рідкісним (чи рідким?..) лайном вона є по життю.

Буйтур Всеволод і Немир Дричак записували на диктофони міркування про революційні події солідного на вигляд чоловіка, якого називали «Жданом Олеговичем». Колишня журналістка «Українських новин» Лана Чекмарьова зупинилася біля них на кілька секунд, обмінялася багатозначними поглядами з Буйтуром Всеволодом (цікаво, що могли означати ці погляди?), однак побігла далі: очевидно, тема бесіди її не зачепила. Спартак також хотів послухати, проте Немир Флорович подивився на нього з такою ненавистю, що це бажання вмить щезло.

От з ким він поговорив у своє задоволення – то це з Ірмою Сахно та її знайомим Всеволодом Чорнозубом. Оскільки і його молода дружина, й колишня дівчина Евка Заремба були, виявляється, з того самого кола «циркових» знайомих, розмова крутилася, природно, довкола їхнього з Терезкою шлюбу: чому вони розписалися не влітку, а наприкінці вересня?.. чому поїхати на скорочений «медовий тиждень» в Угорщину і коли збираються догулювати ще три тижні?.. чому не покликали на весілля майже нікого із знайомих?.. чи змогла Терезка порозумітися зі свекрухою Агатою Самсонівною, а Спартак – з тещею Альбіною Богданівною?.. І таке інше.

– До речі, оце моя дочка Римма, – Ірма поклала руку на плече молодій жінці, яка стояла поруч із нею. Спартак хотів відпустити якийсь незначущий комплімент… Як раптом у просвіті, утвореному двома полами теплої осінньої курточки, він помітив цікаву ювелірну прикрасу: майстерно виконаний різьблений срібний листок, всіяний невеличкими гранатами у вигляді калинової китиці. Наступної ж миті у пам’яті спливло:

«Коли калиновий кулон стане срібним браслетом…»

Невже це він – той самий калиновий кулон?!

А як же все інше?..

Слухаючи, але не чуючи, що там говорить Ірма, Спартак стояв немов бовдур, прикипівши очима до загадкової прикраси. Й лише второпавши, що його поведінка виглядає щонайменше безтактною, раптом мовив:

– Перепрошую, я тут дещо згадав… Маю бігти у справах. Приємно було познайомитися. Можливо, ще колись… разом з моєю Терезкою…

І справді спробував віддалитися від спантеличених харків’янок Ірми з Риммою якнайшвидше. Та куди там!.. Він уже звернув на Хрещатик, отож з наближенням до Майдану Незалежності щільність натовпу дедалі зростала, до того ж то тут, то там люди спонтанно вигукували речівки на кшталт «Нас багато і нас не подолати!» або «Міліція з народом!».

І тут йому зустрілися одразу четверо знайомих «вуглекопів»: лідер Профспілки робітників вугільної промисловості Рудольф Турянський, його колишня міністерська начальниця Муза Пухлякова і колишні підлеглі – Гога Панкратьєв і Льоля Остряниця.

– А ви що тут робите?! – здивувався відверто.

– Як, тобто, що?! – теж здивувалася Муза Адріанівна. – Тут народна революція відбувається, ну-у-у… то й ми беремо в ній участь також.

– Так, Музо Адріанівно, ми ж з вами теж