Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Але вертатися до редакції «Буржуїна» він не поспішав. Чому?.. Якщо чесно – хотілося розшукати Терезку і з’ясувати, як вона поживає та чи сподобалися її товаришам канапки з чаєм?! Це ж Спартакові вже 41 рік, а вони ж двадцятилітні шибеники!..

Раптом згадалося, як тато Андрій давав йому мудрі настанови: «Геніальні діти народжуються, коли у тата й мами різниця у віці років хоча б двадцять, як не сорок. Коли батько старий, а мама – молода дівчина». От він, наприклад, саме на два десятиліття старший від Терезки. Господи, невже ж у них таки народяться геніальні діти?! Дай їм, Боже, розібратися в усіх премудрощах цього карколомного життя…

А втім!..

Спартак як слід трусонув головою. Якісь дурниці спадають на думку. Очевидно, це наслідок втоми під час відрядження. А ще він знатно вдарився скронею, коли Land Cruiser Гжесюка закрутило на ожеледиці. Ото й лізуть всякі нісенітниці в мозок…

Треба все ж продумати сюжет про трьох товаришів, який поки що існував, швидше, на рівні відчуттів, а не літературної конструкції.

І ще треба неодмінно розшукати Терезку!..

Можливо, він би ще й Назара Амосовича пошукав… Проте з моменту їхньої останньої розмови минуло вже півтора місяця. Якби бомж лишився живим, то неодмінно зателефонував би. Та ще й віщий сон цей… чи то віще марення?! У будь-якому разі Спартак не сумнівався, що безхатька вже нема серед живих, а тому шукати його тут, «на революції», не варто.

Він піднявся вгору по вулиці Грушевського і хотів завернути за Кабміном на Садову, проте в цьому місці вулицю перекрив революційний пікет.

– Стій! Куди прешся?! – зупинив його здоровань, поверх теплого одягу якого яскравіла помаранчева жилетка.

– Я при виконанні службових обов’язків… – почав Спартак. Однак здоровань навіть не дослухав його:

– Зараз усі нормальні люди бастують, а працюють лише «самойловичі». Ти що, хлопче, «контра»?!

– Я журналіст, мені потрібно пройти у справах…

– Ти чий журналіст: наш чи не наш?!

– Нейтральний.

– Ага! Отже, «контра». Анумо мотай звідси, доки пику не натовкли!..

– О-о-о, братику, і ти революцію робиш! Вітаю, вітаю!..

Спартак здригнувся, озирнувся й побачив одного з молодших кузенів – Роберта Турсунова, оточеного, очевидно, зовсім юними спортсменами. На шиї кожен з них мав жовтогарячий шарфик.

– А-а-а, Роберте! Привіт, кузене.

– Знаєш його? – підозріло спитав пікетувальник спортсмена.

– Знаю, це мій двоюрідний брат, він журналіст.

– А чого він?..

– Бо маю особисте партійне завдання від самого Віктора Адамовича Дорошенка: проникнути як журналіст у стан «контри» й вивідати їхні умонастрої! – зненацька зімпровізував Спартак. Побачивши, як у всіх, хто його чув, повитягувалися обличчя, продовжив у тому ж дусі: – Тому ти, дядьку, перш ніж гнати на мене, подумай, як я можу кинути роботу?! Якщо я все кину, то наш лідер Дорошенко не матиме розвідданих, тоді такі агенти впливу, як президент Кучма і глава Адміністрації президента Медвідь, легко задушать революцію. А з добутими мною відомостями реванш не пройде. Ну все, гаразд, годі з вами теревенити, треба справу робити…

І доки ніхто не встиг оговтатися, він приязно помахав Робертові, зміряв здорованя-пікетувальника крижаним поглядом і попрямував по вулиці Грушевського у бік Європейської площі, подумки радіючи власній вигадці. Ох, революціонери революційні, до чого ж легко вас обдурити!.. Разом нас багато і нас не подолати! До чого ж ви усі наївні…

Терезку він так і не знайшов, але чим ближче до Хрещатика підходив, тим більшу кількість знайомих зустрічав. І всі як один мали на собі бодай якийсь елемент одягу помаранчевого кольору.

Ельвіра Геліївна Макосій щось жваво лопотіла чеською, звертаючись до згуртованої довкола неї групки іноземців. Останні охкали, цокали язиками, клацали маленькими фотоапаратами й вертіли компактними відеокамерами. Тітку Елю він відволікати не став, бо робота – це робота.

Зате на Спартака звернув увагу один з туристів: це був не хто інший, як Іван Яцканин[119] – словацький майстер українського слова, з яким не гріх було обмінятися навіть кількома дружніми фразами.

Наступним знайомцем був Ігор Діодоров на прізвисько «Діадоха», колишній Спартаків однокласник. Давлячись від сміху, він повідав, що буквально вчора ввечері до нього телефонував Мишко Ейленкріг з Ізраїлю. Виявляється, Землею Обітованою розповсюджуються вперті чутки про фашистський переворот у Києві й тотальні всеохопні єврейські погроми. Звісно, Мишко розхвилювався. Посміялися разом…

Анатолій Федорович Ігнащенко налетів на нього зненацька, наче тайфун:

– Спарику, хлопчику наш! Ти знаєш, до чого прекрасна річ сталася?! Була тут в «Трубі»[120] виставка архітектурних проектів. Я там виставляв відомий тобі проект по Бабиному Яру… Ну от, виставка скінчилася, але забрати матеріали я не встиг – бо революція почалася. А ми от щойно побували в Наметовому містечку. І знаєш що?! Раптом я побачив там свій Бабиноярський проект! Щити з ним люди використали, щоб від вітру й опадів захиститися, щоб їм тепліше було!..

– Ох, як шкода! – сплеснув руками Спартак. – Отже, проект загинув?..

– І нехай! Якщо людям від нього утилітарна користь – нехай беруть! До того ж естетичне оформлення наметів… До того ж це можна розглядати як інсталяцію – сучасний вид мистецтва! Намет з архітектурного проекту!.. Зате ти бачив, до чого чудово прикрасили смугами помаранчевої тканини Український дім?! А хто працював над його інтер’єрами?.. Маестро Ігнащенко з колегами! Недарма ж мій вчитель Йосип Юлійович Каракіс пророкував, що мої роботи колись будуть і на Хрещатику! Ну, отож-бо…

Схоже, маестро й справді був непідробно щасливий.

– До речі, Спартаку, хлопчику наш, познайомся! Ну-у-у, з моїм продюсером Руфіною ти вже знайомий, а оце – твій сусіда, ресторатор зі Старого Подолу Владик Шліхутка. Власник ресторану «Капітан Немо», це на твоїй же вулиці Хорива. Прошу любити й шанувати, бо знаєш що?! Це саме завдяки йому з’явилася байка про «наркотичні апельсини», он як!..

– Це справді так, – мовив усміхнений молодий чоловік. – Я вирішив: революція у нас Помаранчева?! Гаразд, отож треба дати людям… помаранчі! Купив сітку апельсинів, приніс, роздаю навсібіч безкоштовно. Хтось раптом як скрикне: цей хлоп – він американець, а його апельсинки – з наркотою! Наколоті!.. Усім сподобався цей жарт, народ підхопив… А все завдяки мені!.. На, сусідо, тримай апельсинку й ти.

І тицьнув Спартакові великий округлий помаранч.

Іншим зустрічним, якого не варто було турбувати, виявився ромський поет Міха Козимиренко, який натхненно декламував, стоячи у невеличкому тісному колі:

Горять вогні посеред ночі,

Вдивляються в майбутнє очі,

Тужливо ллється сповідь-пісня

Про гірку долю нині й прісно.

    Гітари стогнуть, скрипки плачуть,

    А