Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

У 1822 році, за мого перебування французьким послом в Англії, я тягнувся до місць і людей, бачених мною в Лондоні в 1793 році; у 1828 році, ставши французьким послом при папському дворі, я поспішив обійти палаци та руїни, які бачив у Римі в 1803 році, і запитати про людей, котрих знав у ту пору; палаців та руїн я знайшов предосить, а от людей – зовсім мало.

У палаці Ланчелотті, який раніше наймав кардинал Феш, нині живуть його справжні власники – князь Ланчелотті та його дружина, дочка князя Массімо. Будинок на площі Іспанії, де мешкала пані де Бомон, зруйнували. Що ж до самої пані де Бомон, вона спочиває в своєму останньому притулку, і я разом з папою Левом XII прочитав молитву на її могилі.

Не було вже на світі й Канови. Я двічі відвідав його майстерню в 1803 році; він прийняв мене із стекою в руці. З дуже простодушним і привітним виглядом він показав мені величезну статую Бонапарта, а також Геракла, що вбиває Ліка: він прагнув довести, що здатний передати в камені силу, але навіть і в цих творіннях різець його відмовлявся досліджувати анатомію; німфа проти волі творця зберігала пишні форми, а з-під старечих зморшок проступали риси Геби. Мені довелося знати кращого скульптора мого часу; подібно до Гужона, він загинув, упавши з риштовання; смерть невтомно вершить свою вічну Варфоломіївську ніч і поціляє в нас своїми стрілами.

Але досі живий, на велику радість мені, добряк Боге, найстаріший з французьких художників, що працюють у Римі. Двічі намагався він покинути улюблені простори; він доїжджав до Генуї, але там мужність зраджувала його, і він повертався на свою названу батьківщину. Я з усією можливою щедрістю прийняв у посольстві і його самого, і його сина, котрого він викохує з материнською ніжністю. Як раніше, ми робимо спільні прогулянки; лише непоквапливість рухів виказує його старість; з якимсь розчуленням я прикидаюся юнаком і сповільнюю крок, щоб не обігнати супутника. Обом нам недовго залишилося дивитися на неспинні води Тибру, що линуть удалину.

В епоху розквіту образотворчого мистецтва великі художники жили зовсім не тим життям, що нині: вони трудилися над своїми шедеврами, літаючи під склепіннями Ватикану, під стелею собору Святого Петра і вілли Фарнезіни. Рафаель виходив на вулицю в товаристві учнів, у супроводі кардиналів і князів, немов давньоримський сенатор в оточенні клієнтів. Карл П’ятий тричі позував Тиціану, подав йому пензель, коли той упав, а на прогулянці залишав за ним місце праворуч від себе; Франциск I не спав коло смертної постелі Леонардо да Вінчі. Тиціан у розквіті своєї слави прибув до Рима і був прийнятий там велетнем Буонарроті: у дев’яносто дев’ять років Тиціан, живучи у Венеції, все ще міцно тримав у руці свій столітній пензель, рівного якому не народило жодне сторіччя.

Вісімдесятилітній Мікеланджело помер у Римі, завершивши працю над куполом собору Святого Петра, і тіло його було таємно викопане із землі за наказом великого герцога Тосканського. Розкішним похороном свого великого художника Флоренція спокутувала забуття, в яке вона пустила прах свого великого поета, Данте.

Веласкес двічі відвідав Італію, і двічі Італія стоячи вітала його: попередник Мурільйо вирушив додому, везучи із собою яблука авзонійських Гесперид, які Іспанія прийняла з його рук, – його зусиллями вітчизна отримала дванадцять полотен, що належали дванадцяти уславленим малярам того часу.

Славетні ці художники жили життям, сповненим святкувань і пригод; вони захищали міста і замки, зводили церкви, палаци і міські мури, завдавали і діставали могутніх ударів шпагою, спокушали жінок, ховалися в монастирях, отримували відпущення гріхів у пап і знаходили прихисток у князів. Розповідаючи про одну з оргій, Бенвенуто Челліні називає серед гостей Мікеланджело і Джуліо Романо.

Тепер усе змінилося: художники живуть у Римі бідно і самотньо. Втім, у цьому житті є, можливо, своя поезія, що не поступається колишній. Співтовариство німецьких художників заповзялося повернути живопис до часів Перуджіно, щоб знову засвоїти його християнський дух. Ці юні неофіти з братства Святого Луки стверджують, що Рафаель під кінець життя став язичником і загубив свій талант. Припустімо навіть, що це правда; станьмо ж усі такими язичниками, якими є Рафаелеві діви, і хай талант наш слабшає і гине, якщо плодом цієї слабкості стане «Преображення»! Помилки нової релігійної школи поважні, але від цього вони не перестають бути помилками; адепти нової школи вважають, що напруженість і незграбність фігур на старовинних полотнах є доказом натхненності маляра; проте персонажі середньовічних майстрів дихають вірою зовсім не тому, що фігури їхні незграбні і нерухомі, немов сфінкси, але тому, що творці їхні, подібно до всіх своїх сучасників, ревно вірили в Бога. Релігійногодуху сповнений тут не живопис, але думка маляра; не випадково іспанські полотна завжди побожні формою, хоча, починаючи з епохи Відродження, їм зовсім не чужі витонченість і жвавість. У чому тут річ? У тому, що іспанці – християни.

Я відвідую художників поодинці: скульптор-початківець живе десь у печері, отіненій зеленими дубами вілли Медічі, і завершує там роботу над мармуровим зображенням хлопчика, що поїть змію з мушлі. Маляру за притулок править напівзруйнований будинок у безлюдній місцевості; я застаю його на самоті: стоячи коло вікна, він малює видовище Римської Кампанії. «Розбійник» пана Шнеца перетворився на матір, яка благає мадонну про порятунок її сина. Леопольд Робер покинув Неаполь і був недавно проїздом у Римі; він забрав із собою полотна, на яких як живі змальовані тутешні чарівні краї.

Герен, подібно до хворої голубки, усамітнився на горішньому поверсі одного з флігелів вілли Медічі. Заховавши голову під крило, він услухається в шум вітру над Тибром; прокинувшись уранці, він малює пером смерть Пріама.

Орас Верне намагається змінити манеру; чи доб’ється він успіху? Змія на шиї, викличний убір, сигара, незліченні маски та віньєтки – все це дуже відгонить бівуаком.

Кому відоме ім’я мого друга пана Кека, що оселився на віллі Юлія III, створеній працею Мікеланджело, Віньйоли і Тадеуша Цуккарі? А проте він досить непогано зобразив у своєму гроті – законному притулку малярів – смерть Вітеллія. Занедбані клумби навколо вілли часто відвідує хитре звірятко, з яким пан Кек веде боротьбу, – це лис, праправнук прародителя Гупіля-Ренара, який доводиться племінником Вовку Ізенґріну.

Пінеллі, повернувшись до тями після однієї п’янки і не встигнувши ще почати іншу, пообіцяв мені показати дванадцять сцен з танцями, перевдяганнями і злодійськими трюками. Шкода, що він морив голодом