Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Я з тим більшим задоволенням розповіла про цей випадок, що він робить честь і прохачці, і міністрові, що задовольнив це прохання: її шляхетна довірливість гідна його шляхетного милосердя».

Вчинок мій не заслуговує на ті надмірні похвали, яких удостоїла його пані д’Абрантес, але, оскільки розповідь її про Аббеї-о-Буа потребує доповнень, я розповім про те, що вона забула чи опустила.

Капітан Роже, подібно до Кудера, був засуджений до смерті. Намагаючись врятувати його, пані Рекам’є попросила мене про допомогу. За цього соратника Карона клопотав також Бенжамен Констан, який вручив братові засудженого цього листа до пані Рекам’є:

«Непробачно з мого боку, добродійко, знову докучати Вам, але не моя провина, що у нас так часто засуджують до смертної кари. Листа цього вручить Вам брат нещасного Роже, засудженого на смерть разом з Кароном. Справа тут найогидніша і найвідоміша. Як тільки пан де Шатобріан почує це ім’я, він усе зрозуміє. Він має щастя бути окрасою нинішнього міністерства, і до того ж єдиним з міністрів, хто ще не пролив крові. Не буду продовжувати: решту домовить Ваше серце. Сумно, що мені завжди доводиться писати Вам з таких сумних приводів, але Ви пробачите мене, я знаю, і додасте ще одного нещасного до всіх тих незліченних страждальців, які завдячують Вам своїм порятунком.

З нескінченною ніжністю і пошаною

Вийшовши на волю, капітан Роже поквапився висловити вдячність своїм рятівникам. Я, своїм звичаєм, проводив вечір у пані Рекам’є: раптом на порозі з’являється цей офіцер. З південним акцентом він говорить: «Без вашого заступництва голова моя скотилася б на ешафот». Ми здивувалися, бо давно забули про своє добродіяння; але він, почервонівши, як рак, обурено повторював: «Невже ви не пам’ятаєте?… Невже ви не пам’ятаєте?…» Марно намагалися ми виправдатися, тисячу разів перепрошуючи за нашу забудькуватість: він пішов, гнівно брязкаючи шпорами, такий розлючений, наче ми не врятували його, а загубили.

Тоді ж саме Тальма попросив пані Рекам’є звести його зі мною; йому була потрібна порада щодо кількох віршів з «Отелло» Дюсіса, які йому заборонили промовити зі сцени в первозданному вигляді. Відклавши донесення послів, я кинувся до пані Рекам’є і провів цілий вечір з Росцієм наших днів за переробкою злощасних віршів: він пропонував мені варіант, я йому – інший, ми римували хто на що здатний; усамітнюючись то коло вікна, то в кутку, ми так і сяк розставляли слова у піввіршах. Ми сперечалися до хрипоти про зміст і благозвучність рядків. Забавне, мабуть, видовище являли ми обидва: я, міністр Людовіка XVIII, і він, Тальма, король сцени, – коли, забувши, хто ми такі, пославши до біса цензуру й усіх сильних світу цього, змагалися в дотепності. Але якщо Рішельє, нацькувавши Густава Адольфа на Німеччину, міг ставити в театрі трагедії власного написання, чому я, скромний міністр, не міг, відправивши нашу армію захищати в Мадриді незалежність Франції, зайнятися чужими трагедіями?

Герцогиня д’Абрантес, яку я провів в останню путь у церкві кварталу Шайо, описала вітальню пані Рекам’є; мені залишилося розповісти про спальню. Дві маленькі кімнатки розділяв темний коридор. Я стверджував, що в цьому передпокої м’яке освітлення. Книжкова шафа, арфа, піаніно, портрет пані де Сталь і вид Коппе в місячному світлі – ось усі оздоби цього святилища; на вікнах стояли горщики з квітами. Коли надвечір, підійнявшись на четвертий поверх і насилу відсапуючись, я входив у келію і кидав погляд у вікно, душу мою переповнювало захоплення: внизу простягався монастирський сад – зелена клумба, посеред якої кружляли черниці і пансіонерки. Верховіття акації заглядало у вікно. Гострі шпилі дзвіниць підносилися до неба, а на обрії виднілися севрські пагорби. Призахідне сонце золотило краєвид і освітлювало кімнату. Пані Рекам’є сиділа за піаніно; дзвони видзвонювали «Angelus», і голос їхній, «подібний до плачу над померлим днем», il giorno pianger che si muore, змішувався з останніми тактами благання до ночі з «Ромео і Джульєтти» Штейбельта. Птахи засинали на піднятих віконних жалюзі, крізь гомін і метушню великого міста я прозирав десь вдалині тишу і самоту.

Даруючи мені ці мирні години, Господь винагороджував мене за всі пережиті мною години хвилювань; я провидів прийдешній спокій – осереддя моїх вірувань і сподівань. Зовні мене мучили тривожні політичні новини або огидна невдячність сильних світу цього, а тут, у цьому притулку, до мене поверталася безтурботність душі – здавалося, ніби після поневірянь розпеченою пустелею я потрапляв у лісову прохолоду. Я знаходив спокій поряд із жінкою, яка дихала спокоєм, але не байдужістю, бо знала глибокі прихильності. На жаль! люди, яких я зустрічав у пані Рекам’є, Матьє де Монморансі, Каміль Жордан, Бенжамен Констан, герцог де Лаваль, пішли за Енганом, Жубером, Фонтаном – відмерлими членами відмерлого суспільства. На їх місце стали нові, молоді друзі – юна парость давнього, але безсмертного лісу. Я прошу їх, прошу пана Ампера, який прочитає ці рядки, коли мене не стане, я благаю їх усіх зберегти про мене хоч би неясний спогад: я довіряю їм нитку мого життя, яка ось-ось зіскочить з веретена Лахезіс. Лише мій нерозлучний супутник пан Балланш був і на початку, і в кінці моїх життєвих мандрів; на його очах виникали і припинялися з волі часу мої прихильності, на моїх очах Рона відносила вдалину його захоплення: річки завжди підмивають свої береги.

Нещастя моїх друзів не раз обтяжували мене, і я ніколи не ухилявся від священної ноші: нині мені відплачується за це сторицею; глибоке почуття допомагає мені переносити знегоди, тим тяжчі, що кількість їх постійно зростає. Чим ближче підходжу я до могили, тим виразніше відчуваю, що все, чим я дорожив у житті, втілилося в пані Рекам’є, що до неї завжди тяглася моя душа. Спогади різних років, мрії і дійсність змішалися, переплелись, переплутались, і ця суміш чарівності і тихого смутку прибрала зримого вигляду пані Рекам’є. Вона – володарка моїх почуттів, що ж до щастя, спокою і благоденства, вони волею небес чекають на мене там, куди кличе мене обов’язок.

Я йшов за пані Рекам’є тими стежками, яких ця мандрівниця ледве торкалася своєю легкою стопою; незабаром мені належить випередити її в інших мандрах. Прогулюючись цими «Записками», оглядаючи храм, який я поспішаю закінчити, вона натрапить на каплицю, їй присвячену, можливо, ця усипальня припаде їй до вподоби: у ній втілено її образ.

‹Шатобріан, призначений послом у Римі, їде до Італії; його дорожній щоденник; листи пані Рекам’є