Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

так описує це місце:

«Аббеї-о-Буа з усіма своїми службами, з чудовим садом, з просторими монастирськими залами, де безтурботно гралися дзвінкоголосі дівчатка і дівчата різного віку, Аббеї-о-Буа славилося раніше тільки як святий дім, у якому родина може без боязні залишити дитя, осереддя своїх надій, причому славилося лише серед матерів, схильності яких вабили по той бік монастирських стін. Досить було сестрі Марії зачинити за вами маленькі, увінчані аттиком дверцята, що відокремлюють обитель від світу, досить було вам ступити на широкий двір, погляду вашому відкривалася земля не просто нічия, але земля чужа.

Нині все змінилося: назва Аббеї-о-Буа широко відома, слава його полинула по всіх станах. Жінка, яка вперше наказує своєму кучерові: «У Аббеї-о-Буа!» – може бути впевнена, що він знає дорогу і не зіб’ється зі шляху…. У чому ж причина такої незаперечної і такої стрімко виниклої слави? Бачите два невеличкі віконця аж нагорі, під дахом, над широкими вікнами парадних сходів? Це віконця однієї з найменших кімнаток абатства. Але саме в цій маленькій кімнатці й народилася слава Аббеї-о-Буа, звідси й пішла вона гуляти по всьому світу. Та і як могло бути інакше, якщо людям усіх станів було відомо, що в кімнатці цій мешкає жінка, яка позбулася волею долі всіх радощів життя, але яка вміє відшукати слова втіхи для всіх стражденних, знає заклинання, що проганяють будь-який біль, і яка поспішає на допомогу до всіх знедолених.

Що зробив Кудер, коли дізнався, що йому загрожує смерть на ешафоті? [76] «Йди до пані Рекам’є, – сказав він своєму братові, що відвідував його у в’язниці, – скажи їй, що я невинний перед Богом… вона зрозуміє…» – і Кудер залишився живий. Милосердна пані Рекам’є взяла собі в помічники людину, наділену в однаковій мірі талантом і добротою: пан Балланш клопотав разом з нею, і спільно вони відняли жертву у ката.

Дослідникові людського духу це здалося б майже дивом: жінка, що здобула європейську, якщо не світову славу, знайшла спокійний притулок у цій маленькій келії. Зазвичай світ швидко забуває людей, які перестали запрошувати гостей до свого бенкетного столу; інакше сталося з тією, що й раніше, у пору свого благоденства, уважніше вслухалася в скарги, ніж у крики радості. Маленька кімнатка на четвертому поверсі Аббеї-о-Буа завжди була відчинена не тільки для друзів пані Рекам’є; ті ж самі чужоземці, що раніше шукали як милості запрошень до гарного особняка в кварталі Шоссе-д’Антен, тепер мали за таку саму честь отримати дозвіл піднятися сходами Аббеї-о-Буа, немов яка-небудь фея, торкнувшись сходинок чарівною паличкою, зробила підняття не таким крутим. У Аббєї поглядам гостей поставало видовище, мабуть, чи не дивовижніше, ніж будь-яка з паризьких визначних пам’яток; мирна і майже дружня розмова людей різних переконань, які, зібравшись у кімнаті завширшки десять і завдовжки двадцять футів, забули про свої чвари. Віконт де Шатобріан розповідав Бенжамену Констану про чудесні цікавинки з Америки. Матьє де Монморансі з властивою лише йому товариськістю, з тією лицарською ввічливістю, що вирізняє всіх з цим ім’ям, слухав шведську королеву пані Бернадот, і обличчя його виражало таку саму шанобливість, начебто перед ним була сестра Аделаїди Савойської, дочці Умбера Білорукого, яка вийшла після смерті свого першого чоловіка за одного з Монморансі. Нащадок стародавніх феодалів не дозволяв собі жодного різкого слова на адресу людей ліберальної доби.

Герцогиня із Сен-Жерменського передмістя привітно розмовляла з герцогинею часів Імперії, що сиділа поряд з нею на дивані; у цій чудовій келії ніхто не бував зайвим. Я вперше навідала пані Рекам’є в Аббеї, повернувшись до Парижа після довгої відсутності. Мені треба було попросити її про одну послугу, і я не сумнівалася, що вона мені допоможе. Від спільних друзів я знала, яка велика її мужність, але саму мене мужність зрадила, коли я побачила, що в комірчині під дахом життя її проходить так само мирно і спокійно, як у позолочених вітальнях на вулиці Монблан.

«Що ж це! – говорила я сама собі, – всюди самі страждання!»

І я поглянула на неї зі сльозами на очах – вона не могла не зрозуміти мого погляду. На жаль! спогади мої пронизували товщу років і переносили мене в минуле! Ця жінка, яку слава величала прекрасною квіткою у вінку епохи, вже десять років терпіла удари долі; страждання близьких, які вона переживала уподвійні, вбивали її!..

Коли, спонукувана давніми спогадами і нездоланною потребою, я переїхала в Аббеї-о-Буа, та, біля якої я прагнула оселитися, вже не жила в крихітній кімнатці на четвертому поверсі: пані Рекам’є змінила цю келію на просторіше житло в тому ж будинку. Саме там я побачила її знову. Смерть викрала багатьох з тих бійців, що билися на політичній ниві і раніше оточували пані Рекам’є, і серед живих з її друзів залишався чи не один пан де Шатобріан. Але й для нього настав час обманутих надій і королівської невдячності. Він учинив мудро: попрощався з удаваними атрибутами щастя і залишив ненадійну могутність трибуна ради іншої, міцнішої влади.

Я вже говорила, що у вітальні Аббеї-о-Буа займаються не лише літературою, і всі стражденні з надією поглядають на цей будинок. Ось уже кілька місяців я веду розвідку щодо родини імператора і знайшла декілька документів, які, як мені здається, становлять безперечний інтерес.

Королеві Іспанії необхідно було будь-що-будь повернутися до Франції. Вона написала листа пані Рекам’є, благаючи поклопотати про те, щоб прохання про її приїзд у Париж було зустрінуте прихильно. Пан де Шатобріан був у той час міністром, і королева Іспанії, знаючи його прямодушність, не сумнівалася в успіху своєї справи. Проте виконати прохання виявилося нелегко, бо тодішній закон прирікав на гоніння всіх, навіть найдоброчесніших членів нещасної родини. Але пан де Шатобріан носив у серці те великодушне співчуття до нещастя, яке пізніше продиктувало йому зворушливі рядки:

У підлабузництві мені не дорікнеш, Але царя, що гине, жаль мені усе ж. І хоч ненавиджу я чванство фараона, Йому тепер спочув би, скинутому з трону, — Вчорашній цар і бог, піднесений своїм Тяжким нещастям, – о, не поглумлюсь над ним!

Пан де Шатобріан зглянувся на становище нещасної жінки; він запитав себе, чи зобов’язує міністерський обов’язок побоюватися цього слабкого створіння, і, відповівши заперечно, написав пані Рекам’є, що пані Жозеф Бонапарт може повернутися до Франції, поцікавившись до того ж про її місцезнаходження, щоб відправити їй через пана Дюрана де Марея, на той час нашого посла у Брюсселі, дозвіл приїхати до Парижа під ім’ям графині де Вільнев.