Зеді Сміт - Білі зуби

тоді як майбутнє неодмінно було осяяне світлом: місце, де люди робитимуть речі правильно, принаймні більш правильно). Він не чув страхітливих історій про те, як зустрічаються чорний та білий чоловіки — обоє повні важких очікувань, але тільки один із владою. Він навіть не приніс із собою табличку, клаптик паперу з ім’ям на ньому, так, як решта людей, які чекали разом із ним у залі, і коли він нарешті озирнувся навколо, це його стурбувало. Як вони впізнають одне одного? Потім він згадав, що зустрічає одного із близнюків, і це змусило його голосно розсміятися. Це було неймовірно і велично, навіть для Маркуса, що хлопчики вийшли із того самого тунелю із абсолютно однаковим набором генів, і все ж були у всьому такі різні. Він побачить його, а проте не бачитиме. Він упізнає його, і все ж упізнавання буде неправдивим. І перш ніж йому випало подумати, що це означає, якщо це взагалі щось означало, вони вже почали виходити йому назустріч — пасажири рейсу номер 261; балакучий натовп, що вилився на нього, як потік, і лише в останню мить вивертався в інші напрями, від чого Маркус відчув себе наче на краю водоспаду. «Nomoskār… sālām ā lekum… kаmon āсhō?» — ці слова лунали між ними і їхніми друзями по той бік бар’єра; одні жінки в чадрах, інші — в сарі, чоловіки у дивній суміші тканини, шкіри, твіду, вовни і нейлону, з маленькими шапочками на голові, які нагадали Маркусові Джавахарлала Неру; діти в тайванських джемперах і з яскраво-червоними чи жовтогарячими рюкзачками; вони виходили з дверей і йшли до конкорсу воріт 32; вони зустрічалися з тітками, водіями, дітьми, представниками місцевої влади, засмаглими і білозубими працівниками авіакомпаній…

— Ви — містер Чалфен.

Розум зустрічає розум. Маркус підняв голову, аби глянути на високого юнака, що стояв перед ним. Це було обличчя Міллата, без сумніву, але ясніше і якось молодше на вигляд. Очі були не такими волошковими чи, принаймні, не такими жорстоко волошковими. Волосся було збитим відповідно до вимог англійських шкіл і зачесане наперед. Маджід мав м’язисте і здорове тіло. Маркус зле розумівся на одязі, але йому впало в око, що одяг був повністю білий, з доброї тканини, гарно пошитий, м’який на дотик. І він був вродливим, навіть Маркус мусив це визнати. Якщо йому бракувало байронічної харизми його брата, то він компенсував це елегантністю, твердішим підборіддям і благородними вилицями. Але це були такі дрібниці — відмінності помічалися лише тому, що схожість так сильно вражала. Вони були близнюками від зламаних носів до гігантських, незграбних ніг. Маркус упіймав себе на ледь відчутному розчаруванні. Але геть оманливе враження від зовнішності! Маркус знав, на кого насправді схожий цей хлопчик Маджід. Хіба Маджід не зауважив Маркуса серед багатьох йому подібних? Хіба вони не впізнали один одного зараз — на значно глибшому рівні? Близнюки не як результат випадково розполовиненої яйцеклітини, але близнюки як два боки рівняння: логічно, природно, неухильно. Як це буває з раціоналістами, Маркус на хвилину відклав свій раціоналізм перед чистим дивом явища. Ця інстинктивна зустріч біля воріт номер 32 (Маджід пішов просто йому назустріч), те, що вони знайшлися в такому натовпі, — там зібралося принаймні п’ятсот людей: якими були шанси? Це виглядало таким же неймовірним, як героїчний шлях сперматозоїда до яйцеклітини. Таким магічним, як поділ яйцеклітини на дві. Маджід і Маркус. Маркус і Маджід.

— Так, Маджіде! Нарешті ми зустрілися! Я чуюся так, ніби знаю тебе давно — ну, так воно і є, але, тим не менше, я не розумію — чорт забирай, та як же ти мене впізнав?

Маджідове обличчя освітилося однобокою посмішкою, не позбавленою, втім, ангельського шарму:

— Ну, Маркусе, дорогий мій, ви єдиний білий чоловік біля воріт 32.

* * *

Повернення Маджіда Магфуза Муршеда Мубтасіма Ікбола перевернуло з ніг на голову доми Ікболів, Джонсів і Чалфенів. «Я його не впізнаю, — поділилася Алсана з Кларою через п’ять днів. — Він якийсь дивний. Коли я йому сказала, що Міллат у Честері, він не відповів ні слова. Просто закопилив верхню губу. Він не бачив брата вісім років. Але ні вигуку, ні півслова. Самад каже, що він схожий на клона, що він не Ікбол взагалі. До нього неприємно доторкнутися. Його зуби — він чистить їх шість разів на день. Його спідня білизна — він її прасує. Це так, наче снідати в компанії Девіда Найвона».

Джойс та Айрі поставилися до його повернення однаково підозріло. Вони любили одного брата так глибоко і доскіпливо ось уже стільки років, а тут на тобі — нове, а все ж таке знайоме обличчя; наче вмикаєш улюблену мильну оперу, а твого обожнюваного актора замінили на іншого, з подібною стрижкою. Кілька перших тижнів вони не знали, що з ним робити. Щодо Самада, то була б його воля — він сховав би хлопця назавжди, зачинив би його в коморі або відіслав у Гренландію. Він панічно боявся невідворотних візитів численних родичів (яким він був похвалявся, всім цим сектантам, що молилися на фотокартку в рамочці) — одного разу вони таки прийдуть і побачать Ікбола-молодшого з його краватками-метеликами, і Адамом Смітом, і його І. М. Чортовим Форстером, і його атеїзмом! Єдиною втіхою були зміни в Алсані. Від А до Я. Так, Самаде Мія, воно у верхній правій шухляді, так, воно там, так. Вперше, коли вона це сказала, він мало не вискочив із власної шкіри. Прокляття було зняте. Більше не буде «може, Самаде Мія», більше не буде «мабуть, Самаде Мія». Так, так, так. Ні, ні, ні. Основа речей. Це була свята полегша, але цього було мало. Його сини підвели його, і йому страшенно боліло. Він ходив по ресторану, опустивши очі. Якщо телефонували тітки чи дядьки, він з’їжджав з питань або просто брехав. Міллат? Він у Бірмінгемі, працює у мечеті, так, відновлює власну віру. Маджід? Так, він скоро одружується, так, дуже хороший молодий чоловік, шукає милу бенгальську дівчину, так, із традиційної родини.

Такі справи. Спочатку було, як у мюзиклі — всі перейшли з правого боку сцени на лівий. Міллат повернувся на початку жовтня. Схудлий, зарослий по самі вуха і