Колін Маккалоу - Дотик

Александр слухав лише наполовину, а друга половина його свідомості тим часом намагалася знайти спосіб обійти обіцянку, яку він дав Джейд.

— А що, як послати Анну не до психлікарні, а до якогось надійного приватного будинку? Її наглядачами мусять бути жінки — з огляду на О’Доннела. Достатньо велике місце з парком, де вона могла б вільно гуляти і гратися, місце, яке б чимось нагадувало їй домівку? Нелл, чи зможе Анна нас забути? Чи зможе полюбити хоча б одну зі своїх наглядачок?

— Мені більше подобається цей варіант, аніж психлікарня, тату. І не сподобається, коли ми залишимо її тут. Якби ти знайшов підходящий будинок в Сіднеї, я би змогла контролювати догляд за нею.

— Контролювати догляд? — стурбовано спитала Елізабет.

Нелл глянула на матір поглядом свого батька.

— Так, мамо, за її доглядом доведеться влаштувати контроль. Люди бувають нечесними, особливо ті, які займаються доглядом за беззахисними. Вони неминуче стають жертвами дрібних жорстокостей та безцільної нелюдськості. Не питай, звідки я це знаю, просто я знаю — і все. Тому я контролюватиму той будинок: несподівано з’являтимуся там, шукатиму слідів побоїв, дивитимуся, чи тримають її в чистоті, і все таке.

— Це зв’яже тебе по руках та ногах, — пробурмотів Александр.

— Тату, мені вже давно час зробити щось для Анни. Досі це доводилося робити мамі.

— У мене були добрі помічниці, — сказала Елізабет, налаштована бути справедливою. — Уявляєш, що б то було, якби мені не надавали допомоги? У Кінросі є сім’я зі схожою проблемою.

— Так, але без такої додаткової проблеми, як Доллі. Та дівчина — каліка. У неї заяча губа, вовча паща, вона мала на зріст, — сказала Нелл.

— Звідки ти все це знаєш? — отетеріло спитав Александр.

— Я не раз бачила її, коли тут жила, тату. І вона мене зацікавила. Але вона й близько не проживе стільки, скільки може прожити Анна.

— І це — велике благо, — зауважив Александр.

— Але не для її матері! — різко втрутилася в розмову Елізабет. — І не для її братів та сестер. Бо вони люблять її.

Через тиждень Анна зламала Доллі руку і напала на Півонію, коли та спробувала врятувати настрашене дитя. Поки усмиряли Анну, яка оскаженіло відбивалася, поки забирали в неї — назавжди — дитя, якось умить ні в кого не лишилося до неї ані жалості, ані співчуття. До того часу, поки мало бути знайдене альтернативне приміщення у Сіднеї, Анну помістили в номер для гостей з маленьким фойє, яке можна було замкнути окремо від самих кімнат. Вікна довелося заґратувати, бо приміщення знаходилося на першому поверсі.

Александр та Нелл поквапилися до Сіднея шукати підходящий будинок, і у Нелл виникла ідеальна можливість висунути батьку свої пропозиції під час подорожі.

— Гадаю, — почала вона, — що зрештою нам доведеться спорудити будинок, тату. Майже неможливо знайти споруду з внутрішнім двором, тож Донні Вілкінс зможе нам такий будинок спроектувати. І все залишиться у нашому родинному колі, щоб публіка менше знала про Анну.

— Продовжуй, я слухаю, — мовив Александр, споглядаючи дочку зі змішаним почуттям здивування та скептицизму.

— У Драмойні та Розелі є великі ділянки землі, що доходять аж до гавані; я чула, що вони продаватимуться, бо настали важкі часи. Багато чоловіків, які могли дозволити собі особняки на дорогих ділянках, тепер оголошують себе банкротами, бо банки лопаються ліворуч, праворуч і в центрі. У «Апокаліпсису» теж погані справи, тату?

— Ні, Нелл, і ніколи не будуть.

Вона з полегшенням зітхнула:

— Тоді все гаразд. Я правильно мислю — земля біля бухти завжди буде гарним капіталовкладенням?

— Так, правильно.

— Тож коли ти купиш одну-дві ділянки у банкротів, ти не будеш у великому збитку?

— Ні, не буду. Але навіщо зациклюватися на гавані, коли у Воклюз та Пойнт-Пайпер можна за безцінь купити розкішний особняк?

— То фешенебельні та претензійні передмістя, тату, а люди з претензіями — вони сміховинні.

— Сподіваюся, ти нас не вважаєш претензійними?

— Люди з претензіями не обмежують себе усамітненими місцями на кшталт Кінроса, вони полюбляють бути якомога ближче до членів королівської родини чи до губернаторів. Набивати собі ціну, — пояснила Нелл, вживши новомодний вислів.

— А хто ж тоді ми такі, якщо ми не маємо сміховинних претензій і не набиваємо собі ціну?

— До огидності багаті люди, — серйозно відповіла вона. — Просто до огидності багаті люди.

— О Господи милосердний! Тому я мушу купити величезні ділянки землі з особняками в нудних передмістях типу Розель?

— Саме тому! — просіяла Нелл.

— Що ж, досить непогана ідея, — зауважив Александр, — за винятком одного. Тобі буде важко їздити з району Гліб до району Розель, щоб контролювати Анну.

— Та я іще й не думала про те, щоб помістити її де-небудь у Розелі, — заспокійливо відказала Нелл. — То буде пізніше, коли той особняк може стати осердям нового шпиталю. Не притулку для психічно хворих, а шпиталю. Де працюватимуть над тим, щоб винайти ліки для розумово хворих.

Александр зсунув брови, але задумливо, а не осудливо.

— Куди ти хилиш, Нелл, мені цікаво знати? Шукаєш спосіб, як витратити на філантропію мої огидні гроші?

— Та ні, не зовсім. Це більше стосується… ну…

— Давай, скинь камінь з душі, дівчино!

Нелл ковтнула слину, прокашлялася і безоглядно кинулася в невідомість.

— Татку, я не хочу продовжувати навчання на інженерному факультеті. Я хочу перейти на медичний.

— Медичний… І давно ти це вирішила?

— Точно не знаю — і це правда, — повільно відповіла вона. — Розумієш, це бажання завжди жило в мені, ще тоді, коли я розрізала своїх ляльок і робила для них штучні внутрішні органи. Але я ніколи не думала, що мені це вдасться, бо медичний факультет залишався єдиним, куди не пускали жінок. Але тепер на цей факультет стали приймати жінок — і вони туди просто юрмою пруть!

Александр не стримався і розсміявся.

— І скільки ж студенток у цій юрмі? — спитав він, витираючи очі.

— Чотири чи п’ять, — відповіла Нелл і теж розсміялася.

— А скільки там чоловіків-студентів?

— Близько сотні.

— На інженерному тобі довелося набагато важче, бо ти там була одна, і ти вистояла.

— Я вже звикла бути жінкою в чоловічому світі. — Вагон сіпнуло і хитнуло. — Якщо чесно, то я більше боюся, чи вдасться мені знайти спільну мову з отими студентками, аніж зі студентами.

Потяг в’їжджав до Літгоу, уповільнюючи хід; десь хвилин зо п’ять вони сиділи одне проти одного, не кажучи ні слова, Нелл — у болісному очікуванні, Александр — у роздумах.

— Ми ще ніколи не говорили про тебе та твої