Лада Лузіна - Україна-Європа

Він думав про Іру, яку так і не вдалось вмовити їхати додому.

І думав про Бориса, який, ймовірно, десь поряд.

І готовий виконати наказ.

Він думав про слова Петра Орестовича і про сумні очі мами, коли вони розставались востаннє.

– Ми сильні духом! Ми разом крокуватимемо до спільної перемоги… – лунав голос сотника, а Артем у пам'яті прокручував слова, які мав сказати і не сказав Ірині, матері, Борису.

– Разом і до кінця!

А Артем згадував, що навесні потрібно поставити пам'ятник на могилі у батька.

Від спогадів і планів на майбутнє відірвав голос луганського Сашка:

– Не дрейфь, Артемка. Раз живем, раз и помирать будем! – підморгнув він і взяв до рук свій дерев'яний щит. – Покажем этим уродам!

Що саме вони мали показати, Сашко не договорив. Коротку промову сотника було скінчено і вони пішли. Попереду була вулиця Інститутська, Жовтневий палац і готель «Україна».

XV

– Внимание, общая информация. Все меня принимают?

– Всем постам плюс.

– «Феликс» плюс.

– «Добер» плюс.

– «Мирон», все тебя слышат.

– «Центр», слышишь?

– Плюс.

– Информация такая: внимательно к улице Грушевского. Приготовились работать. Если будет движение с оружием – доклад и работа. «Беркут» готовится вперед, будем прикрывать. Как принято?

– Всем плюс.

– «Феликс» плюс…

Борис спостерігав за своїм сектором обстрілу крізь оптику прицілу. Він давно покинув спроби осягнути логіку подій. Тому, що логіки у подіях просто не було. Реальність перетворилась на жах і він мав стати частиною цього жаху. Так вирішили за нього десь там, у владних кабінетах.

І він не міг сперечатись.

Тебе утримували все твоє життя за державний кошт, говорили йому.

Все твоє життя тебе тренували і давали займатись справою, яку ти любив, говорили йому.

Ти не знав ні в чому нужди, ти мав престижну посаду, твоя сім'я проживає у Києві і майбутнє твоїх дітей забезпечено.

І все це заради одного – у потрібний момент ти повинен виконати наказ. Без суперечок і вагань. Не маючи можливості перекласти свою відповідальність на плечі іншого. Без можливості самовідводу.

Так говорили йому. І він не міг не погодитись. Все було сказано вірно. Саме тому підполковник СБУ, Борис Кричевський, зайняв позицію на даху будівлі Кабінету Міністрів і спостерігав за сектором обстрілу, очікуючи наказ.

Якщо команда надійде, він виконає її.

Тому, що для цього його готували все життя.

Тому, що такою була його роль у цьому театрі абсурду.

Зрештою, йому можуть наказати відкрити вогонь, але ніхто й ніколи, окрім нього самого, не зможе наказати йому ВЛУЧИТИ. Це має вирішити лише Борис Кричевський.

– Всем постам плюс! – знову ожили навушники.

От і все. Вкритий імлою ранок над Майданом розірвали гучні, схожі на ляскання батога, постріли, кров стигла у жилах людей, яким були знайомими ці звуки. А в окулярі прицілу розвернулась трагедія.

Вони йшли. Йшли, наївно прикриваючись своїми щитами. Падали і відкочувались, поливали брудну бруківку яскраво-червоною кров'ю. Конали і просили про допомогу. Не зупинялись. Не зважаючи ні на що. На місце того, хто впав, ставав інший, і вони йшли.

Небесна Сотня йшла у небо.

Артема Борис побачив у ту саму мить, коли готувався відкласти гвинтівку. Він не міг бачити цього безглуздого розстрілу беззбройних людей, в руках у яких попри очікування не було жодної зброї, окрім щитів та палиць.

Спочатку не вірив своїм очам. Придивився крізь оптику – так, помилки бути не могло. Це був Артем. У армійській касці і медичній пов'язці, що затуляла обличчя. З примотаними до передплічь і гомілок щитками. Мокрий і закіптюжений, але це був Артем.

А поряд з Артемом царювало пекло.

Звідусіль лунали постріли, а кулі висікали на бруківці Інститутської снопики іскор.

– Артеме! – заклекотав у горлі крик, але Борис придушив його.

Артем його не почує.

Борис провів гвинтівкою, вишукуючи можливі місця ведення вогню. Дарма. Межі його сектору обстрілу не давали побачити того, що робилося праворуч та ліворуч. Та й що він міг вдіяти? Залишалося лише спостерігати і сподіватись, що брата оминуть кулі, які косили людей поряд з ним.

Не оминули.

Коли Артем зігнувся і впав на бруківку, Борис схлипнув і відкинув зброю. Мить – і він уже біг дахом, у напрямку виходу на горище.

– Кричевський! Кричевський, стій! – кричав хтось наздогін, але Борис не зважав. Він повинен бути там, де стікав кров'ю його брат. Він мусить там бути і, якщо не пізно, допомогти.

Ось і сходи. Десь неподалік, очевидно з вікна одного з кабінетів, працював снайпер – оглушливі постріли луною котилися коридорами. Борис збіг на перший поверх і, розштовхавши бійців «Беркута», вибіг на вулицю. До того місця, де він бачив Артема, залишалося близько трьох сотень метрів.

Артема там не було. Лише калюжка крові. Поряд, намагаючись заховатись за підніжжям вуличного ліхтаря, лежав переляканий чоловік років п'ятдесяти.

– Де він? – видихнув Борис.

Чоловік подивився на нього таким поглядом, ніби побачив привид. Очевидно, через форму і напис «СБУ» на нагрудній кишені.

– Ховайся, дурню, застрелять! – вигукнув він за мить простудженим, хрипким голосом.

Борис мотнув головою.

– Поранений, де він? – повторив, відчуваючи, як усе тіло починає бити дрібне тремтіння. Адреналін.

– А біс його знає, винесли кудись. Ховайся, бо зараз і тебе понесуть.

Борис повернувся і покрокував униз. Він і не думав ховатись, нехтуючи небезпекою. Просто не міг думати про неї після того, як побачив на землі власного брата.

– У готель «Україна» іди, – сказав хтось поряд, з кущів. Поглянувши туди, Борис побачив двох брудних чоловіків, які ховались від обстрілу за деревом. Один з них вказував на будівлю готелю. – Туди поранених несуть.

Він знайшов брата на закривавлених ношах. Поряд сиділа Ірина. Вона тримала руку Артема і монотонно хиталась.

Немов маятник. Назад і уперед.

Знову і знову.

Не ридала, не голосила, лишень рухалась, тихо і моторошно. І Борис усе зрозумів. Мовчки сів поряд і затулив обличчя руками. Він не встиг. Не зміг зупинити. Не зміг врятувати. Решта не має значення. Слів, якими можна було б висловити відчуття, просто не придумано. Їх не існує. Сидів так близько години. З безодні небуття вивів голос лікаря:

– Хтось знає його ім'я?

– Так, – сказав Борис. – Це мій брат.

І цієї миті він зустрівся поглядом з дівчиною, яка все ще тримала руку Артема.

– Ненавиджу, – тихо сказала вона. – Ненавиджу…

Борис піднявся і пішов слідом за лікарем. Пояснювати щось було марно. І на пояснення не було сил.

Епілог

Пух старих тополь кружляв у повітрі,