Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Вогнеяр застиг на місці, неначе зважуючи, чи варто мені розповідати про це, а коли нарешті заговорив, його голос звучав незвично тремтливо.

– Я не знаю…

Я зазирнула в його очі й побачила там лише щирість та невимовний, безмежний сум.

– Річ у тому, що я не пам’ятаю, – продовжив він. – В один момент я розмовляв з братом, а вже в інший – сидів у підземеллі, заляпаний кров’ю. Пам’ятаю, як моя біла сорочка перетворилася на багряну…

Він опустив голову, тамуючи болючі спогади.

– Тому ти завжди носиш чорне?

 Він кивнув.

– Кожного разу, коли я вдягаю білу сорочку, я бачу на ній червоні плями від крові. Не можу нічого з цим зробити…

 Вогнеяр знову перевів погляд на обрій, за яким уже повністю сховалося сонце, а перші зірки почали виблискувати на оксамитовому небозводі.

– Що було далі? – обережно запитала я.

– Далі…, – він задумався. – Далі я вчинив найганебніший вчинок, на який тільки був здатний у тому становищі. Я втік. Знаю, зараз це звучить як підтвердження мого злочину, та той, хто мені допоміг, переконав мене, що лише так я зможу врятувати своє життя, адже мене неодмінно стратили б.

Я слухала, не перебиваючи, а вітер шугав між баштами палацу, створюючи лише йому відомі мелодії.

– Рік я прожив у мольфарки, яка врятувала мене після нападу розбійників у лісі. Мені не було куди йти, тому я радо залишився в неї, допомагаючи по господарству, аж поки вона не переконала мене піти до Семиграда.

– Чому саме сюди?

– Моя мати була донькою семиградського князя, і на той момент Вовчим князівством правив її брат, а мій дядько. Я прийшов сюди просити прихистку і дядько повірив мені. Прийняв мене. Я прожив тут два роки, перш ніж дядько помер від важкої хвороби, яка довгі роки його мучила. У нього не було спадкоємців, тому я став законним наступником як найближчий родич князя.

Вогнеяр замовк, вдивляючись перед собою, немов бачив там минуле, яке раптом ожило перед його очима.

– Мене ніколи не готувати бути князем. Я був усього лише молодшим княжичем, якому судилося стати щонайбільше воєводою у старшого брата. Та я швидко вчився. Переді мною постало безліч викликів і випробувань, які треба було пройти, але мене до цих пір тримає одна мета. Я мушу помститися Ведмежому князівству. Я не подарую їм убивства матері, у якому вони звинуватили мене. Я зроблю Семиград настільки могутнім князівством, що вони тремтітимуть від однієї згадки про нього!

Вогнеяр стиснув поруччя з такою силою, що в мене промайнула думка, що вони от-от розкришаться.

Я не наважувалася більше розпитувати. Не хотіла розбурхувати спогади, ятрити старі рани. Ми стояли в тиші, але вона не була гнітючою, радше заспокійливою. Я не засуджувала Вогнеяра. Не вважала його винним. Навпаки, у моєму серці розквітло дивне почуття, яке не давало мені спокою. Я хотіла залишитися з ним. Хотіла були частиною його історії.