Дафна дю Мор'є - Ребекка

Максим не відповів. Він утупився поглядом у простір перед собою.

— Любий, твій омар охолоне, — сказала я. — Їж його. Це піде тобі на користь. Тобі потрібно щось з’їсти. Ти стомився.

Я говорила йому ті самі слова, які до цього він казав мені. Мені стало краще, і я почувалася сильнішою. Тепер настала моя черга піклуватися про нього. У Максима був блідий, стомлений вигляд. Мої слабкість і втома минули, та тепер вони охопили його. Утім причиною цьому були лише голод і виснаження. Хвилюватися не було потреби. Місіс Денверз поїхала геть. Треба буде подякувати Господу й за це також. Наскільки ж нам стане тепер простіше, наскільки легше!

— Їж свого омара, — повторила я.

У майбутньому все буде по-іншому. Я більше не нервуватимуся й не соромитимуся, звертаючись до слуг. Оскільки місіс Денверз зникла, я зможу потроху навчитися керувати будинком. Я ходитиму на кухню й спілкуватимусь із кухарем. Вони полюблять мене, вони почнуть мене поважати. Невдовзі все виглядатиме так, неначе місіс Денверз там ніколи й не було. Окрім того, я більше дізнаюся про маєток. Попрошу, щоб Френк мені все пояснив. Я була переконана в тому, що подобаюсь Френкові. І це почуття було взаємним. Я про все дізнаюсь і навчусь усім керувати. Дізнаюсь, як працює ферма. Як планують працю в маєтку. Можливо, візьму на себе садівництво й згодом дещо зміню. Наприклад, ота маленька квадратна галявинка зі статуєю сатира навпроти ранкової вітальні. Вона ніколи мені не подобалась. Ми приберемо того сатира. Була купа речей, які я могла зробити. Помалу, потроху. До нас приїжджатимуть гості, залишатимуться ночувати, і я не заперечуватиму. Мені буде цікаво дбати про їхні кімнати, розставляти квіти й книжки, обирати для них їжу. Ми матимемо дітей. Звісно, у нас будуть діти.

— Ти закінчила? — раптом запитав Максим. — Мабуть, я більше нічого не буду. Тільки каву. Чорну і якомога міцнішу, будь ласка. І принесіть рахунок, — додав він, звертаючись до метрдотеля.

Я не могла зрозуміти, чому ми мусили так скоро їхати. У ресторані було так затишно, і ніщо нас не підганяло. Мені подобалося сидіти, відкинувши голову на спинку дивана, і ліниво будувати туманні, проте приємні, плани на майбутнє. Я була готова ще довго отак сидіти.

Заточуючись і позіхаючи, я вийшла з ресторану вслід за Максимом.

— Слухай, — мовив він, коли ми опинилися на тротуарі, — як думаєш, ти зможеш заснути в машині, якщо я вкрию тебе пледом і вкладу на заднє сидіння? Там є подушка й моє пальто.

— Я думала, ми десь заночуємо, — нічого не розуміючи, проказала я. — У якомусь із придорожніх готелів.

— Знаю, — сказав він, — але в мене таке відчуття, що нам украй необхідно дістатися Мендерлея сьогодні. Ти зможеш поспати на сидінні?

— Так, — вагаючись, відказала я. — Мабуть, так.

— Якщо ми виїдемо одразу, — а зараз за чверть восьма, — то доїдемо туди не пізніше, ніж о пів на третю, — мовив Максим. — На дорозі майже нікого не буде.

— Але ж ти стомишся, — сказала я. — Ти так жахливо стомишся.

— Ні, — похитав головою він. — Про мене не турбуйся. Я хочу додому. Там щось негаразд. Я знаю. Я хочу потрапити додому.

У Максима був дивний стривожений вигляд. Він відчинив дверцята автомобіля, поклав на сидіння подушку й почав розстеляти пледи.

— А що може трапитись? — поцікавилась я. — Мені дуже дивно, що ти так переймаєшся, тепер, коли все вже закінчилося. Я тебе не розумію.

Він не відповів. Я залізла на заднє сидіння й уляглася, зігнувши ноги в колінах. Максим накрив мене пледом. Виявилося дуже зручно. Набагато краще, ніж я очікувала. Я підклала собі під голову подушку.

— Тобі зручно? — запитав він. — Ти точно не заперечуєш?

— Звісно, — усміхнувшись, відповіла я. — Усе гаразд. Я вже спатиму. Не треба ніде зупинятися. Так набагато краще, та й додому швидше потрапимо. Ми приїдемо в Мендерлей задовго до світанку.

Максим сів за кермо й завів двигун. Я заплющила очі. Автомобіль рушив, і я відчула легке погойдування пружин під собою. Я притислась обличчям до подушки. Машина рухалася ритмічно, стало, і мої думки пульсували в такт із нею. Щойно я заплющила очі, переді мною з’явилися сотні образів — це були речі, які я колись бачила, те, що колись пережила, і те, що вже давно забула. Вони перепліталися в безглузді візерунки. Перо капелюха місіс Ван Гоппер, тверді рівні спинки стільців у Френковій їдальні, широке вікно в західному крилі Мендерлея, рожева сукня усміхненої леді на маскараді, селянка на дорозі поблизу Монте-Карло.

Іноді я бачила Джеспера, який ганявся на галявині за метеликами; іноді — шотландського тер’єра доктора Бейкера, який чухав собі вухо, сидячи біля шезлонга. Переді мною з’являвся поштар, котрий скерував нас сьогодні до будинку лікаря, і мати Клеріс, яка витирала для мене стілець у вітальні. Мені усміхався Бен, тримаючи в руках равликів, а дружина єпископа запрошувала лишитися на чай. Я відчувала приємну прохолоду простирадл свого ліжка та шерехатість гальки в бухті. Вдихала запах папороті в гаю, аромат вогкого моху та мертвих пелюсток азалії. Я поринала в дивний неспокійний сон, раз по раз прокидаючись на вузькому й тісному сидінні та позираючи на Максимову спину перед собою. Сутінки змінилися темрявою. На дорозі з’являлися вогні зустрічних автомобілів. Нам траплялися села з будинками, де за запнутими шторами тьмяно світилися вікна. І тоді я переверталася на інший бік і засинала знову.

Я бачила сходи в будинку Мендерлея й місіс Денверз у чорній сукні; вона стояла нагорі та чекала на мене. Але коли я до неї піднялась, місіс Денверз відступила під аркаду й зникла. Я пошукала її й не могла знайти. Аж раптом її обличчя з’явилося в отворі дверей, я закричала — і вона знову щезла.

— Котра година? — скрикнула я. — Котра година?

Максим розвернувся до мене; у темряві салону його обличчя було блідим і примарним.

— Зараз пів на дванадцяту, — відповів він. — Ми подолали більше половини дороги. Спробуй поспати ще.

— Я хочу пити, — сказала я.

Максим зупинився в наступному містечку. Власник автомобільної майстерні сказав, що його дружина ще не лягла спати, тож може приготувати нам чай. Ми залишили машину