Жюль Верн - Таємничий острів

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дослідження півострова Звивистого. — Табір біля гирла Водоспадної річки. — За шістсот кроків від кораля. — Гедеон Спілет і Пенкроф йдуть у розвідку. — Їхнє повернення. — Вперед! — Відчинені двері. — Вогник у вікні. — При світлі місяця

Наступного дня, 18, лютого, досліджували лісисту частину узбережжя, що тяглася від Зміїного мису до Водоспадної річки. Колоністам удалося ґрунтовно обстежити весь цей ліс, що йшов смугою завширшки від трьох до Чотирьох миль, обмеженою берегами півострова. Могутні гіллясті дерева свідчили про вражаючу родючість ґрунту, — мабуть, найродючішого на всьому острові. Здавалося, сюди, у помірний пояс, природа перенесла куточок незайманих тропічних лісів Америки або Центральної Африки. Очевидно, буйна рослинність знаходила в цьому ґрунті, вологому у верхньому своєму шарі та зігрітому зсередини вулканічним вогнем, тепло, не властиве помірному клімату. Переважними породами в лісі були каурі й евкаліпти, що досягали тут гігантських розмірів.

Але колоністи прийшли сюди не для того, щоб захоплюватися чудовою рослинністю. Вони вже знали, що в цьому відношенні острів Лінкольна міг позмагатися з групою Канарських островів, що спочатку мали назву Щасливих островів. Тепер, на жаль, острів Лінкольна вже не належав їм цілком, — інші заволоділи ним, на землю його ввірвалися нелюди, і потрібно було винищити їх усіх до єдиного.

На західному березі колоністи, як не шукали, вже не знайшли ознак перебування піратів — ні відбитків ніг, ні заломлених гілок на деревах, ні попелу погаслого багаття, ні слідів недавнього притулку.

— Це мене не дивує, — говорив товаришам Сайрес Сміт. — Негідники пристали до берега біля мису Знахідки і відразу ж подалися в ліси Далекого Заходу, пройшовши через Качине болото. Йшли вони, мабуть, тією ж дорогою, що й ми, коли розсталися з Гранітним палацом. Тому ми й наткнулися на сліди, залишені ними в лісі. Але, вибравшись на узбережжя, пірати зрозуміли, що їм не знайти пристойного притулку, і тоді вони знову вирушили на північ, знайшли наш кораль…

— Може, вони знову туди забралися… — сказав Пенкроф.

— Ну, не думаю… — відповів інженер. — Повинні ж вони здогадатися, що ми їх шукатимемо на тому боці. Для них наш кораль — місце, де можна поживитися провіантом, а влаштовувати там табір вони не збираються.

— Я згодний із Сайресом, — зауважив журналіст. — По-моєму, пірати шукатимуть притулок між відрогів гори Франкліна.

— Ну то нічого й роздумувати, містере Сміт. До кораля кроком руш! Треба з ними покінчити. Що ми даремно гаємо час!

— Ні, друже мій, — відповів інженер. — Ви забули, що для нас дуже важливо з’ясувати, чи немає в лісах Далекого Заходу якогось житла. У нашої експедиції подвійна мета, Пенкрофе. Нам потрібно покарати злочинців і сплатити борг вдячності.

— Правильно сказано, містере Сайрес, — відповів моряк. — А все-таки, здається мені, таємничого джентльмена нам не знайти, коли він сам того не побажає.

Пенкроф у сутності висловив думку усіх своїх співтоваришів. Притулок незнайомця, мабуть, не менш таємничий, ніж він сам.

До вечора візок зупинився біля самого гирла Водоспадної річки. Влаштувалися на нічліг, вживши, як звичайно, усіх запобіжних заходів. Герберт знову став міцним і здоровим юнаком, яким він був до хвороби, йому пішло на користь життя на вільному повітрі, океанські вітри і цілющі пахощі лісів. Тепер він уже міг не їхати на візку, а йти на чолі каравану.

Наступного дня, 19 лютого, колоністи розсталися з узбережжям, де за гирлом річки мальовничо нагромаджувалися базальтові брили найвигадливіших обрисів, і почали підніматися лівим берегом вгору за течією. Дорога там була в значній її частині розчищена під час колишніх походів з кораля до західного берега. Колоністи вже знаходилися за шість миль від гори Франкліна.

Сайрес Сміт запропонував наступний план: тримаючи під ретельним спостереженням усю долину, по якій пролягало русло ріки, обережно підійти до кораля; якщо кораль захоплений — відбити його силою; якщо він вільний — закріпитися там і зробити його осередком подальших походів для обстеження гори Франкліна.

План цей одностайно схвалили, адже колоністам не терпілось знову стати господарями на своєму острові!.

Отже, мандрівники рушили по вузькій долині; яка розділяла два найбільші відроги гори Франкліна. Гаї, що тіснилися на берегах річки, ріділи, піднімаючись до вершини вулкана. Місцевість навколо була гориста, порізана ярами й ущелинами, дуже зручна для ворожих засідок, і просуватися тут випадало з великою обережністю. Топа і Юпа пустили вперед: кидаючись то праворуч, то ліворуч у лісові зарості, вони прекрасно виконували обов’язки розвідників, змагаючись один з одним у кмітливості й спритності. Одначе не було ніяких ознак, які б свідчили, що хтось блукав недавно берегами гірського потоку і що пірати знаходяться десь поблизу.

Близько п’ятої години вечора візок зупинився кроків за шістсот від частоколу, що служив огорожею кораля. Півколо високих дерев закривало його завісою густих гілок.

Треба було розвідати, дізнатися, чи не захоплений кораль. Але якщо там засіли бандити, рушити туди відкрито, коли світило ще сонце, значило підставляти себе під постріли й одержати кулю в груди, як це сталося з Гербертом. Вирішили, що розумніше дочекатися темряви.

Одначе Гедеонові Спілету хотілося, не гаючись, розвідати підступи до кораля, і Пенкроф, що зовсім уже втратив терпіння, мав намір піти разом з ним.

— Ні, друзі мої, — відповів інженер. — Дочекайтеся темряви. Я не дозволю вам безцільно ризикувати життям.

— Та що ж це, містере Сайрес!.. — невдоволено вигукнув моряк.

— Заспокойтеся, прошу вас, Пенкрофе! — сказав інженер.

— Єсть заспокоїтися! — відповів моряк і, давши волю своєму гніву проти піратів, взявся чихвостити їх у хвіст і гриву, пустивши в хід найенергійніші вислови матроського лексикону.

Отже, колоністи чекали, зібравшись біля візка, і уважно стежили за тим, що робиться по сусідству, у лісі.

так настала четверта година. Вітер стих. Під високими деревами запанувала тиша, настільки глибока, що вона виказала б найслабший звук: легкий хрускіт тоненької гілочки, що зламалася, шерех обережних кроків по сухому листю, шелест трави, прим’ятої повзучою людиною. Все навкруги було спокійно. Топ нерухомо лежав на землі, поклавши морду на витягнуті лапи, і не виявляв ні найменшої тривоги.

До восьмої години вже досить стемніло, і, здавалося, все сприяло розвідці. Гедеон Спілет заявив, що він готовий вирушити разом з Пенкрофом. Сайрес Сміт дав на це згоду. Топу і Юпу довелося залишитися з інженером, Гербертом і Набом; адже собака міг загавкати, а Юп — заволати, і цей недоречний шум наполохав би ворогів передчасно.

— Даремно собою не ризикуйте, — сказав Сайрес Сміт морякові й журналісту. — Ваше завдання не захоплення кораля, а розвідка. Довідайтеся, засіли там бандити чи ні.

— Вирішено, — відповів Пенкроф.

І