Жюль Верн - Таємничий острів

обоє розвідників рушили в дорогу. В лісі під деревами вже стояла така темрява, що за тридцять — сорок футів нічого не було видно. Журналіст і Пенкроф ступали обережно й застигали на місці при найменшому підозрілому звуці.

Вони йшли на деякій відстані один від одного, не бажаючи ставати зручною мішенню. Треба сказати, що вони щохвилини чекали пострілу.

За п’ять хвилин Гедеон Спілет і Пенкроф уже вийшли на галявину лісу; перед ними була галявина, а вкінці її — частокіл, що оточував кораль.

Вони зупинилися. Бліде, сутінкове проміння ще освітлювало довкілля. За тридцять кроків від себе розвідники побачили ворота кораля, здавалося, замкнені. Треба було подолати тридцять кроків — від галявини до огорожі. Але за термінологією, що вживається в балістиці, простір цей являв собою «небезпечну зону». Дійсно, кілька куль і навіть самотній постріл могли вкласти на місці всякого, хто наважився б з’явитися в цій «небезпечній зоні».

Гедеон Спілет і моряк ніколи не відступали перед небезпеками, але вони добре розуміли, що зараз будь-яка необережність могла виявитися фатальною не тільки для них самих, але й для товаришів. Якщо уб’ють розвідників, що станеться із Сайресом Смітом, Набом і Гербертом?

Правда, Пенкроф, збуджений близькістю ворогів, — адже він припускав, що розбійники заховалися в, коралі, — вже рушив вперед, але журналіст міцно схопив його за плече.

— За кілька хвилин зовсім стемніє, — прошепотів він на вухо Пенкрофу. — Тоді й почнемо.

Пенкроф зупинився, міцно стискаючи ствол своєї рушниці, і завмер у чеканні, подумки проклинаючи бандитів.

Незабаром згасли останні, тьмяні відсвіти. Галявину огорнув морок, немов виповз із лісової хащі. Гора Франкліна височіла, начебто величезний заслін, що закривав смугу заходу; швидко впала пітьма, як це буває в низьких широтах. Час було діяти.

З тієї хвилини, як журналіст і Пенкроф зупинилися на галявині лісу, вони не випускали з виду огорожу. Здавалося, в коралі нікого немає. Гребінь огорожі виділявся в темряві чорною лінією, і ніщо не змінювало його чітких обрисів. Одначе, якби в коралі були пірати, їм довелося б поставити тут дозорця, щоб убезпечити себе від усякого роду неприємних несподіванок.

Гедеон Спілет стис руку своєму товаришу, і обоє поповзли до кораля, тримаючи рушниці напоготові.

Вони підібралися до воріт; у мороці не майнуло жодної іскорки світла.

Пенкроф спробував відчинити ворота, але припущення його самого і журналіста були правильні — ворота виявилися замкненими, і замкненими зсередини: моряк переконався, що зовнішні засуви не засунуті. З цього випливало, що пірати Знаходяться в коралі й, цілком імовірно, замкнулися міцно-преміцно, щоб до них не могли увірватися.

Гедеон Спілет і Пенкроф прислухалися.

За огорожею панувала мертва тиша. Мабуть, муфлони і кози спали, із хлівів не долинало ні звуку.

Не чуючи ні найменшого шуму, журналіст і Пенкроф розмірковували, чи не перелізти їм через огорожу. Одначе це суперечило вказівкам Сайреса Сміта.

Спроба могла увінчатися успіхом, але вона могла призвести і до поразки. Адже якщо пірати нічого не підозрюють про напад, що готується, то зараз є можливість захопити їх зненацька, і хіба можна ризикувати, усе зіпсувати, необачно перебравшись через огорожу?

Журналіст не хотів діяти безрозсудно. Він думав — чи не краще почекати, поки всі зберуться, а тоді вже спробувати проникнути в кораль. У всякому разі, зрозуміло було, що до огорожі можна дістатися непомітно і що її ніхто не охороняє. З'ясувавши цю обставину, розвідники вирішили повернутися до своїх і обговорити з ними становище.

Пенкроф, мабуть, розділяв тепер цю точку зору, тому мовчки пішов за журналістом, коли той повернув назад, до лісу.

Кілька хвилин потому інженер уже знав, як розгортаються події.

— Чудово, — сказав він після короткого міркування. — Я думаю, що бандитів у коралі немає.

— Давайте це зараз перевіримо, — запропонував Пенкроф. — Варто тільки перелізти через огорожу.

— Вперед, друзі! — скомандував Сайрес Сміт,

— Візок у лісі залишимо? — запитав Наб.

— Ні, — відповів інженер. — Це наш обозний фургон для військового спорядження і провіанту. А у випадку несподіванки візок послужить нам і укриттям.

— Ну, вирушаймо! — сказав Гедеон Спілет. Візок виїхав з лісу і безшумно покотився до кораля. Навкруги був такий же непроглядний морок, як і в ту хвилину, коли Пенкроф з журналістом поповзом пробиралися по галявині. Густа трава заглушала кроки.

Колоністи приготувалися відкрити вогонь. Юпу моряк велів рухатися позаду. Наб тримав Топа на мотузку, щоб він не кинувся вперед.

Незабаром підійшли до галявини. На ній нікого не було. Маленький загін сміливо рушив до огорожі. Швидко перетнули «небезпечну зону». Жоден постріл не порушив тиші. Візок зупинився біля частоколу. Наб залишився біля онагрів, щоб стримувати їх. Інженер, журналіст, Герберт і Пенкроф направилися до воріт, подивитися, чи не забарикадовані вони зсередини.

Одна половинка виявилася відчиненою!

— Ну, а ви що говорили? — запитав інженер, повернувшись до моряка і Гедеона Спілета.

Обох це приголомшило.

— Присягаюся честю, — сказав Пенкроф, — ворота тільки-но були замкнені!

Колоністи стояли в нерішучості. Адже пірати були в коралі, коли Пенкроф і журналіст підходили до огорожі, роблячи розвідку. Сумнівів тут не виникало. Хто ж, крім самих розбійників, відімкнув міцно замкнені зсередини ворота? А чи сидять вони ще в коралі? Чи хто-небудь з них вийшов звідти?

Усі ці питання майнули в голові у кожного, але як знайти на них відповідь?

У цю хвилину Герберт, пройшовши двором кілька кроків, кинувся назад і схопив за руку Сайреса Сміта.

— Що ти побачив? — запитав інженер.

— Світло.

— У будинку?

— так.

Усі п’ятеро підійшли до воріт. Дійсно, прямо напроти них, у вікні, мерехтів тьмяний вогник. Сайрес Сміт швидко прийняв рішення.

— Удача незвичайна! — сказав він. — Бандити, мабуть, замкнулися в будинку і не чекають нападу. Вони в наших руках! Уперед!

Колоністи прокралися в двір, тримаючи напоготові рушниці. Візок залишили за огорожею під охороною Юпа і Топа, з обережності прив’язавши їх до самого візка.

Сайрес Сміт, Пенкроф, Гедеон Спілет — з одного боку, а Герберт і Наб — з іншого, безшумно рухалися вздовж огорожі. Навкруги було темно і безлюдно.

За кілька митей усі опинилися біля будинку, біля замкнених дверей.

Сайрес Сміт знаком велів товаришам не ворушитися і зазирнув у вікно, слабко освітлене зсередини.

Він обвів поглядом кімнату — єдину в нижньому поверсі будинку.

На столі горів ліхтар. Поруч зі столом стояло ліжко, на якому колись спав Айртон.

На ліжку хтось лежав.

Раптом Сайрес Сміт відсахнувся від вікна і вимовив напівголосно:

— Айртон!

Негайно ж двері відчинили, точніше, виламали, і колоніста кинулися в кімнату.

Айртон, здавалося, спав. Обличчя в нього було змучене, що свідчило про довгі й жорстокі