Софі Періно - Дочка Медічі

Я усвідомлюю як ніколи чітко, на які звірства здатна мати. Йдеться не лише про вбивства. Я вже знаю, що їй це під силу, але серед представників впливових родин є чимало вбивць. Її підступність полягає у здатності сприймати людей як цифри і спокійно говорити про свої злочини, наче про погоду.

— Вам ніколи не відмитися від цієї ганьби,— кажу я.

— А навіщо мені відмиватися? Люди радітимуть цим смертям, а ті, хто виживуть, надто сильно боятимуться короля, аби протистояти йому.

Мій кузен напружується. Я знаю, або принаймні підозрюю, що він скаже. Я знову тягнуся до його руки й міцно стискаю її. Я чую, як він затримує подих, і бачу, що його щелепа більше не смикається. Дякувати Богу.

— Його величність король Наваррський не має наміру протистояти королю. Він — брат Карла і мій чоловік. Я вдячна його величності за те, що ви привели його сюди й врятували від небезпеки.

— Але король Наваррський не може лишатися тут вічно. І ви чули, що сказав ваш брат. Після цієї ночі при дворі не буде протестантів і в Парижі їх буде обмаль. Навіть якби його величність не прийняв таке рішення, містяни не терпіли б єресі й надалі.

Цього разу моє стискання не спрацьовує.

— Я не перейду в католицизм,— каже мій кузен.

Мати зітхає, наче ці слова дуже розчарували її.

— Ви не можете стратити суверенного правителя і першого принца крові за те, що він слухається власної совісті,— кажу я.— Особливо зважаючи на те, що він виявляє покірність своєму королю.

— Він не виявляє покірності! — мати підводиться.— Його величність наказує йому зректися єресі!

— Карле, цей чоловік — ваш брат.

— Я можу пожертвувати деякими братами.

Сподіваюсь, мати розуміє, що Карл має на увазі не лише мого чоловіка, поза сумнівом, він натякає і на Анжу.

— Миру вже не буде, Карле. Я згодна, що запізно добиватися цього. Однак ви ще можете зберегти свою честь. Невже ви хочете, аби вас запам’ятали як короля, який фальшивими обіцянками заманив свого кузена-короля до Парижа, обіймався з ним перед усіма, потискав йому руку, а потім убив його, перш ніж об’їдки з весільного бенкету зникли з комори?

Карл упритул підходить до нас. Він так близько, що я відчуваю його прискорене дихання. Натомість я дихати не можу. Життя мого кузена висить на волосині.

— Гаразд,— мовить Карл.— Я помилую його. Проте якщо він не зречеться, решту життя проведе у Вінсенській в’язниці.

— Іншого рішення немає? Відпустіть нашого кузена до Наварри.

— Дозволити йому зібрати армію й піти на нас війною? — сміється мати.— Ні за що. Якщо король Наваррський прагне свободи, його величності варто випустити його на вулицю. Нам не вдалося переконати його зректися, але, можливо, це вдасться парижанам. Нам повідомили, що багато хто з його товаришів по вірі вирішив промовляти католицькі молитви, коли їм до горлянки приставляли меча.

— Дайте мені мого меча, і я скористаюсь своїм шансом,— відповідає король Наваррський.

Я приглушую голос, хоча не сподіваюсь приховати щось у цій кімнаті.

— Ви не потрапите на вулиці, пане. Ви не пройдете й десяти ярдів, коли покинете королівські апартаменти. Ймовірніше за все, вас уб’ють алебардою, як і багатьох інших людей, яких проштрикнули, немов смажену дичину.

Мене обпалює біль в очах мого кузена. Але я не шкодую, що була відвертою. Він не бачив те, що бачила я. Тож я мушу пояснити його справжнє становище, перш ніж він дасть моїй родині привід віддати його на поталу скаженим убивцям, які бігають по всьому палацу.

Звертаючи погляд до Карла, я кажу:

— Рішення щодо переходу в іншу віру важко прийняти одразу. Якщо ви наказуєте моєму чоловікові обирати між зреченням від його релігійних переконань і в’язницею, ви мусите дати йому час на роздуми.

— Я нічого не мушу. Я — король.

— Тоді я молю вас дати йому час.

— Три дні й ані годиною більше. Або він буде моїм католицьким братом, і саме такого брата я обійматиму, або буде моїм в’язнем.

Я киваю. Мати усміхається так, наче моя капітуляція — частина її плану. Випроставшись, вона поправляє спідниці.

— Хай ваша сестра подбає про свого чоловіка. Нас чекають важливіші справи.

Божевільний погляд Карла зосереджується на дверях.

— Так, я пропускаю найцікавіше.

Я здригаюсь від думки, що саме він пропускає; не менше лякає, що він жадає бачити те, що я залюбки стерла би з пам’яті, але знаю, що це неможливо.

— Марго,— каже мати,— можете забрати свого чоловіка. Я накажу охоронцям супроводити вас.

Коли вони виходять, мій кузен падає додолу, притиснувши коліна до грудей, немов маленький хлопчик, низько схиливши голову і вчепившись руками у своє коротке волосся. Лише по кількох хвилинах я усвідомлюю, що він плаче, адже жодних звуків не чути. Крім тремтіння плечей, його нічого не видає.

Я не знаю, що сказати, тому що не знаходжу слів, завдяки яким його майбутнє могло б видатися більш обнадійливим, а його втрати — менш жахливими. Я відчуваю, що заважаю йому, проте, щойно я відступаю, він здіймає голову.

— Не покидайте мене.

— Я не покину вас. Однак нам доведеться разом якось дістатися моїх апартаментів. Не знаю, чи буде там безпечно, але тут безпеки точно немає, і ми не можемо довіряти будь-яким охоронцям її величності.