Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Він замовк, сини також мовчали, князь сказав, здавалося, все, що мав, сини думали про дальшу свою долю.

- От я і сказав вам усе, що хотів, - закінчив князь Володимир. - Запам'ятайте, сини мої, у важку годину звертаюсь до вас, боюсь за Русь, але певен, що ви будете підпорото моєю в землях, берегтимете, не припустите, щоб вона розсипалась, а блюстимете її цілу, єдину.

Пізніше, та не тільки пізніше, а до кінця днів своїх, князь Володимир згадував цей день і годину, коли думав разом із синами своїми берегти Русь, але забув, що сини вже чужі йому, бо він сам не зумів вберегти та й не беріг своєї родини.

Про княжий задум, звичайно, одразу ж дізнався й єпископ Анастас, - того ж дня увечері він, як і раніше, прийшов до Володимира, довго говорив про церковні справи й устрій Русі, а потім сказав:

- Добре вчинив, княже, що посилаєш синів своїх у землі. Навіть Христос мав помічників - апостолів. На високих горах стоїть город Київ, але важко тобі звідси одному бачити всю Русь, будуть сини в землях твоїми очима, мислями, руками.

- Боюсь, єпископе, що найважче доведеться їхнім рукам, - відповів на це Володимире - Смутьяна й м'ятежна нині Русь, земля іде на землю, а в самих землях розбійництво й татьба, все горить.

- А ти пошли з ними помічників...

- Ти про кого говориш?

- Думаю я, що кожному князеві, який іде в землю, треба мати біля себе єпископа, щоб у землі був княжий стіл і божий престол - єпархія... Князь і єпископ його - то буде велика сила, цим переможеш, княже!

- Князь і єпископ - це справді велика сила, - згодився Володимир. - А кого пошлемо з синами моїми, отче?

- У Новгороді сидить Іоаким, - почав єпископ. - Він буде правою рукою Вишеславу.

- Добро, - згодився князь Володимир. - Бути там єпархії.

Анастас, очевидь, уже знав, куди виїжджають сини Володимира, думав над цим, говорив впевнено.

- З Ярославом у Ростов добре послати Іоанна - вельми вчений він єпископ, тихий.

- Пошли, - сказав Володимир.

- З Святополком у Туров може поїхати Феодосій - твердий у вірі був на горі Афоні.

- А католиків знає?

- Лютий ворог папи й Польщі...

- Ти, Анастасе, не токмо єпископ, бачиш далі, ніж бояри.

- Що я?! - посміхнувся Анастас. - Наставник твій, пастир овець...

Так вони домовились і посилали у Смоленськ Мануїла, у Волин - Стефана, не тільки в Києві церква підпирає Гору, єпископи й священики ставали біля князів у землях.

Сини князя Володимира виїжджали у землі - він хотів, щоб вони швидше були там, робили, діяли, їм важко було залишатись у Києві, нехай будь-який город і земля, аби не Гора, Київ, батько, мачуха Анна.

Ближчим часом до Києва прибули й сли польського князя Болеслава. Князь Володимир зустрів їх, як друзів. Три дні гриміла Гора, князь Володимир разом з князем туровським Святополком приймав гостей, перевари меду, олу стояли на концях нового город а й на Подолі, веселився весь Київ.

Після цього князь Володимир послав своїх слів і разом з ними князя Святополка до Гнєзна, там князь Болеслав, дізнавшись, як приймали його слів у Києві, велів прийняти їх у Гнезні ще краще.

Звичайно, князь Святополк мав нагоду зустрітись з князівною Мариною, вона була дівчиною незвичайної краси - невисока, але ставна, білява, з чудовими голубими очима, співучим голосом, ніжна, тендітна Марина припала Святополкові до душі. Минуло небагато днів, і він признався, що полюбив її; князівна Марина відповіла йому такими ж словами, ніжній, тендітній дівчині припав до серця не зовсім зугарний, але дужий, міцний туровський князь.

Весілля гуляли в Гнєзні. Нікого не турбувало, що князь Святополк не католик.

З Гнєзна князь Святополк їхав, не заїжджаючи до Києва, просто на Туров. Разом з ним їхала жона Марина з великим почтом, її дружина, чимало священиків і духівник.

Духівник був радий, що Святополк не їде до Києва, - там добре його знали, бо це ж він приїжджав колись до князя Володимира як посланець князя Мешка.

Єпископ калобрезький Рейнберн - це був він - їхав нині як духовний наставник княгині Марини, не залишав її ні на крок, дбав про неї, а відтак стикався, сходився й з князем Святополком, довгі вечори в гостиницях*(*Гостиниця - будинок для проїжджих на гостинці (шляху).) на Червенському шляху проводив тільки з обома ними, багато розповідав князеві, дещо розпитував у нього.

Наставник Марини єпископ Рейнберн виконав загад римського папи - зараз для нього була відкрита на Русь широка дорога.

6

Звістка про те, що до Новгорода їде князем син Володимира Вишеслав, приголомшила й дуже стурбувала посадника Добриню.

Відтоді коли Володимир вирушив з Новгорода, після закінчення січі з Ярополком став київським князем, а відтак і великим князем Русі, Добрині на думку не спадало, що в Новгороді може бути і буде колись свій, новгородський князь.

Що князь для Новгорода, і навіщо він тут, коли в Києві сидить Володимир, а в землях за Волоком є його посадник Добриня? Він ревно служить київському князеві, тримає в покорі полунощні землі, стереже, як пес, україни Русі, збирає й посилає в Київ велику дань - дві тисячі гривень за літо, а крім того, ще й хутро, мед, віск, горючий камінь, риб'ячий зуб. Що ж замислив князь Володимир, чому посилає в Новгород свого сина?

"А може, - думав Добриня, - це робить київське боярство, що не любило й не любить його - брата рабині Малуші; може, нашкодили новгородські бояри, яким краще сидіти й владувати під знаменом свого князя, аніж під десницею Добрині?"

Проте Добриня одгонив ці думки - що київському боярству Новгород, їм, звичайно, краще мати тут слухняного посадника, аніж ще одного князя; з новгородськими боярами й воєводами Добриня був суворий, невмолимий, але самі вони такі ж суворі й невмолимі, того, що беруть від Добрині, не візьмуть від князя, ні, вони просили колись у Святослава сина-князя, під знаменом Володимира вони здобули честь, славу, багатство, але не стануть рубати сука під собою, не просять у Володимира сина...

Від Рути не сховалось, що Добриня схуд, змарнів, став погано спати.

- Що з тобою, муже мій? - запитала вона якось уночі, помітивши, що Добриня довго перевертався з боку на