Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Так у Києві... А землі? Князь Володимир не розуміє, що робиться в Києві, але такі ж вісті йдуть і з земель - і там татьба й розбої, і там єретичество, волхування, сволочіння...

Нове ворогує з старим - це так; Володимир вірить у нове, у городі Києві разом з боярами, воєводами, дружиною та ще церквою боротиметься за це нове, в городах і землях Русі є своя Гора, свої воєводи й бояри, вони допоможуть йому, бо борються за себе, за Русь.

Але чи можна вірити всім городам і землям, на кого там покластись, на кого звіритись?

Сумнів - перший ворог, що починає точити серце й душу людини, неминуче за ним виникають тривога, страх.

5

Князь Володимир кличе синів. Він довго думав, раніше ніж це зробити. Та ні - їм і тільки їм можна довірити свою душу, у важкий час тільки на них можна покластись, бо це ж - його кров, його родина.

Добрі сини в князя Володимира, деякі з них, як Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, схожі на матір Рогніду, деякі - Всеволод, Святослав - крапля в краплю нагадують батька, всі вони тут, на Горі, вчились їздити на коні, володіти мечем і списом, бити звіра, буде потреба - не устрашаться й ворога, дехто з них, як-от Ярослав, добре вчився й грамоті - читає грецькі, латинянські, німецькі письмена. Між синами стоїть і Святополк, син Яронолка, - разом з усіма дітьми він живе в теремі, вчиться, виростає, брати не кривдять ного, сам Володимир поводиться, як з рідним.

- Сідайте, діти мої! - промовляє князь, і сини сідають за столом, а вів стоїть біля розчиненого вікна, дивиться то на них, то на Дніпро, піски, луки.

Сини, правду кажучи, не чекали цього: після того як Рогніда пішла з Гори, мале хто з них і бачив батька - вони кормились самі в стравниці, батько з царицею Анною снідали й обідали на верху, князь Володимир давко вже уникав зустрічі з ними.

Побачивши тепер батька, вони здивувались - як же змінився, постарів, став зовсім іншим князь Воогодамир - обличчя похмурнішало, очі згасли, голос стих. А втім, добре, що батько їх покликав, дуже добре, що навкруг немає ні воєвод, ні бояр; вони та батько - єдина родина.

Князь Володимир іде від вікна, зупиняється біля синів, кладе руку на таече Вишеслава.

- Діти мої, - дуже тепло, по-батьківському починає князь Володимир. - Я покликав вас сюди, щоб говорити одверто й щиро, прийміть у серце слова мої, говорю з вами не як князь, а як отець із своїми синами...

Він замовкає, стоїть сивий, ледь зігнутий у спині, і, що говорити, ці теплі слова його викликають відгук, чулість у юнацьких душах.

- Відаєте ви, діти, - продовжує князь, - що отці мої і сам такожде довго збираша землю Руську, усгрояша її, брань приймаша за ню із многими ворогами; і нині Русь велика, дужа, незборна...

Він знову замовкає, згадуючи далекі походи, стогін людей, кров на піску, думає, як розповісти про це синам своїм, але безнадійно махає рукою й закінчує свої думи:

- Багато діла звершили ми, живучи по закону й покону отців і дідів наших, але Русь жадала, настав чає, і взяв я для неї нову віру - християни суть нині руські люди, во Хрйста обпеклися такожде ви і я з вами, - так велів бог...

Князь говорив тихим, спокійним гажоеом, він неначе умовляв сам себе, але в словах його все ж бринить тривога, неспокій.

- Сонце на небі, - каже князь Володимир, - затьмарює туча, найкращі цвіти садів можуть знищити морози, - так і на Русі є нібито покорство до князя, мир у землях, а землі невдовотені Києвом, неспокойство, татьба, розбой є всюди, миру в землях немає, миру між ними також...

Тепер уже не Володимир, стурбовані сини дивляться на отця-князя, тривога за Руську землю отця - це тривога і їх, а він розкривав перед ними душу й серце.

- Тому думаю так: я отець дому - Русі, але підпора моя тільки ви, кому, крім вас, повім те, що непокоїть душу, на кого, крім вас, можу покластись? Ні, вірте мені, крім вас, нікого в мене немає, покладаюсь токмо на вас, через що не можу тримати вас у Києві, як би сам того не хотів, думаю послати в землі.

Сини зрозуміли, чого їх покликав батько, - отже, він не хоче бачити їх тут, на Горі...

- Не подумайте злого, - ніби вгадавши їх думки, промовив князь, - не для того посилаю вас у землі, аби ви там презирство мали, ні, будете ви там князями, як я в городі Києві, людьми й землями керуватимете ви зі мною, я з вами, - на тому віднині стоятиме Русь.

Сини переглянулись, посмішки заграли на їх обличчях, молодому - своє, тепер уже їх вабили далекі княжі столи - куди ж і кого саме думає послати отець ?!

- Новгород, - князь Володимир замислився, пригадуючи, либонь, своє дитинство, - то є полунощний край нашої землі, великий город, права рука города Києва, хто сидить там, мусить добре дивитись за море, де на Русь чатують свіони, дани, англійці; люди полунощної землі суворі суть, множество їх ще живе в законі старім, і, думавши довго, туди я посилаю князем тебе, Вишеславе.

Син Вишеслав встав і вклонився батькові.

- Полотськ, - князь Володимир знову замислився, пригадуючи все, що сталось колись у цьому городі, - туди я посилаю тебе, Ізяславе.

Ще один син встав і поклонився князеві.

- Ти, - звернувся князь до Ярослава, що сидів за столом блідий, стурбований, - підеш у город Ростов. Ростово-Суждальська земля велика, багата, але й трудна, - не раз я ходив туди.

Ярослав підвівся й болісно скривився: йому, либонь, заболіла покалічена нога.

- Спасибі, отче, - промовив він, вклонившись.

- Ти, Святославе, поїдеш у Древлянську землю, ти, Всеволоде, в город Волин, Станіслав - у Смоленськ...

Сини, яких він називав, вставали й кланялись князеві Володимиру.

- Ти, Святополче, - звернувся він нарешті до сина Ярополка й Юлії - поїдеш князем до города Турова - то є велика земля, межа наша з польськими князями.

Святополк, що сторожко сидів, прислухаючись, як князь Володимир дає пожалування своїм синам, швидко встав, вклонився.

- А Мстиславу, іже має стіл у Тмутаракані, там