Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

нічого й не допне, — додала вона, хоч і знала, що це не так. Роббі знав аж забагато. У яслах зчинився переполох, коли він хотів показати одній дівчинці, як «це робити раком».

Жирко пам’ятав, що мати Кристал — повія. Йому страшенно не подобалася її пропозиція, але хіба з його боку це не був вияв несправжності?

—  Ну, шо з тобою? — сердито спитала Кристал.

—  Та нічо, — озвався він.

Дейн Таллі це зробив би спокійно. І Пайкі Прітчард теж. А от Каббі — ні за які гроші.

Кристал відвела Роббі до лавки. Жирко нахилився над лавкою, глянув на зарослий бур’яном та кущами берег і подумав, що малий, мабуть, і справді нічого не побачить, та все одно треба буде поквапитись.

—  На, маєш, — сказала Кристал і Роббі відразу потягся до довгої пачечки «Роло». — Можеш з’їсти всі, якшо посидиш тут хвилинку, добре? Посидь тут, а я буду за тими кущами. Зрозумів, Роббі?

—  Ага! — радісно скрикнув малий, понабивавши за щоки шоколад з м’якою начинкою.

Кристал сіла на траву і ковзнула берегом просто в кущі, маючи надію, що Жирка не доведеться довго вмовляти зробити свою справу без презерватива.

X

Ґевін був у темних окулярах, що могли захистити його від сонця, але не від Саманти Моллісон, котра легко розпізнала б його машину. Помітивши, як вона бреде тротуаром з похиленою головою і руками в кишенях, Ґевін різко звернув ліворуч і замість того, щоб їхати до будинку Мері, перетнув старий кам’яний міст і запаркувався в бічній вуличці з другого боку річки.

Він не хотів, щоб Саманта побачила його біля будинку Мері. Це не грало великої ролі в будні, коли він приходив сюди в діловому костюмі з портфелем, або раніше, коли він ще не зізнався сам собі у своїх почуттях до Мері, але зараз це вже мало суттєве значення. До того ж ранок був прегарний, а прогулянка давала йому трохи часу на роздуми.

«У мене є ще свобода маневру», — розмірковував він, ідучи мостом. Унизу на лавці ласував цукерками якийсь малюк. «Я не мушу нічого казати… діятиму за ситуацією…»

Однак його долоні геть спітніли. Він цілу ніч не міг заснути, думаючи, що станеться, якщо Ґая розповість близнючкам Фербразер про те, що він закохався в їхню маму.

Мері зраділа, побачивши його.

—  А де твоя машина? — спитала вона.

—  Там, біля річки, — відповів він. — Сьогодні чудовий ранок. Я вирішив прогулятись, а тоді подумав, що міг би покосити газон, якщо ти…

—  О, Ґрем уже допоміг, — відповіла вона, — але це дуже люб’язно з твого боку. Заходь на каву.

Пораючись на кухні, вона не вмовкала. На ній були старі підкорочені джинси й футболка. У цьому одязі було видно, наскільки вона схудла, але її волосся знову мало характерний полиск, що так подобався Ґевіну. На свіжоскошеному газоні він побачив дівчат-близнючок, що лежали в навушниках на розстеленій ковдрі, слухаючи музику зі своїх айподів.

—  Як там усе коло тебе? — спитала Мері, сідаючи біля нього.

Він не зрозумів, чому вона така стурбована, а тоді пригадав, що вчора під час коротенького візиту сам повідомив їй, що розійшовся з Кей.

—  Нормально, — відповів він. — Усе, що робиться, — на краще.

Мері усміхнулася й поплескала його по руці.

—  Я вчора почув, — сказав він, відчуваючи, що йому пересохло в роті, — що ти збираєшся переїжджати.

—  Як швидко поширюються чутки в Пеґфорді, — здивувалася вона. — Ще нічого не відомо. Просто Тереза хоче, щоб я повернулася до Ліверпуля.

—  А діти що кажуть?

—  Ну, спочатку треба, щоб дівчатка і Ферґус склали в червні іспити. А з Декланом особливих проблем не буде. Але, чесно кажучи, ніхто з нас не хоче залишати…

На очах у неї виступили сльози, але він так зрадів, що простяг руку й торкнувся її тонкого зап’ястя.

—  Звичайно ж, ні…

—  …могилу Баррі.

—  А, — мовив Ґевін, і його радість згасла, мов свіча.

Мері витерла долонею сльози. Ґевін бачив у цьому якусь неприродність. Його родина завжди кремувала своїх небіжчиків. Похорон Баррі був лише другим похороном, на якому йому довелося бути, і він відчував відразу до всього, що там відбувалося. Ґевін завжди сприймав могилу як місце, де лежить і розкладається труп, кепське місце, однак люди вбили собі в голови, що могили треба навідувати та ще й покладати на них квіти, так, ніби мрець від того воскресне.

Мері встала й пішла по серветки. На газоні за вікном близнючки вирішили поділитися одним навушником і тепер синхронно хитали головами під ту саму пісню.

—  То що, посаду Баррі здобув таки Майлз? — поцікавилася Мері. — Мені аж сюди було чути, як там учора веселилися.

—  Ну, це Говард святкував… але так, це правда, — відповів Ґевін.

—  І Пеґфорд, можна вважати, уже майже позбувся Полів, — додала вона.

—  Так, схоже на те.

—  І тепер, коли Майлз у раді, закрити «Белчепел» буде неважко, — не вгавала вона.

Ґевін не зразу зрозумів, про що йдеться, його такі речі абсолютно не цікавили.

—  Ага, мабуть, що так.

—  Отже, все, чого домагався Баррі, пропало?

Її сльози вже висохли, а щоки зарум’янилися від злості.

—  Мабуть, — сказав він. — Це прикро.

—  А я не розумію, — заперечила Мері. — Чого це Пеґфорд має платити за ті Поля? Баррі завжди дивився на це однобоко. Він думав, що на Полях усі такі, як він. Він думав, що Кристал Відон така, як він, але ж це не так. Йому навіть на думку не спадало, що поляни, можливо, й не хочуть нічого міняти, бо їм і так добре.

—  Ага, — підтакнув Ґевін, радіючи, що вона в чомусь не згідна з Баррі, й відчуваючи, що тінь його могили вже не нависає над ними. — Я розумію тебе. З того, що я чув про Кристал Відон…

—  Він приділяв їй більше часу й уваги, ніж власним донькам, — вела далі Мері. — А вона навіть на вінок не дала жодної копійки. Мені дівчата казали. Вся веслувальна команда скинулася на вінок, окрім Кристал. Та що там, вона навіть на похорон не прийшла, і це після всього, що він для неї зробив.

—  Ага, ну так, з цього