Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- А інша проблема? - тихо спитала Жазелізе.

- Ще першу до кінця не обговорили. - Максуд нахилив голову так, щоб бачити Амайанту.

- А я що? - богиня витріщила очі.

- Ти теж слабка. Навіть літати не можеш. Я не можу розраховувати на твою допомогу. А вона мені знадобилася б, як ніколи раніше.

Амайанта зітхнула. Жазель зачекала на секунду, потім голосно прочистила горло. Жодної реакції від Максуда та Айї. Жазель тепер прочистила горло ще голосніше і протяжніше. Максуд глянув на неї. А клерк не зводила очей із Амайанти. Воїн думав недовго. І перевів свій погляд на богиню.

- А я що? - розвела руки вбік дівчина в золотому.

Максуд ще раз перевів погляд на Жазелізе, щоб переконатися у своїх висновках. Та так само уважно дивилася на богиню.

- Ти можеш літати? - поставив просте питання воїн.

- Ну, як літати... так, скажімо, підстрибувати високо. - опустила погляд Амайанта.

- Айя. - з натиском промовив Максуд.

- Що, Айя?

Тепер уже і Максуд, і Жазель дивилися на неї вбивчими поглядами. Богиня закотила очі і цокнула язиком. Похитала головою видавши якийсь невдоволений звук. Потім її сяйво почало змінюватися. Вона засяяла яскравіше. Так, як сяяла ще до того бою у фортеці. Амайанта махнула рукою, і дощ над ними припинився. Дівчина в золотому випурхнула з-під капюшона воїна і зависла над його головою. Жазель зачаровано спостерігала за дощем, який взяв та завмер над усім навколо. Краплі просто застигли на місці.

- Не люблю мочити крила. - схрестивши руки на грудях, кинула богиня.

І дощ знову пішов. Жазель продовжувала дивитися нагору. Вона бачила краплі дощу, що прямували до землі. Але в якийсь момент усі вони повертали хто куди. Розліталися в різні боки, щоби не потрапити на них. Неначе розбивалися об невидимий дах. Клерк спостерігала ще деякий час за дивною поведінкою крапель. Потім подивилася на Максуда. Воїн усміхався. Був задоволений, напевно. Тільки чим? Тим, що Амайанта знову набула своїх сил?

- Заткнися, Максуд. - погрозливо похитала пальцем Амайанта. - Спробуй тільки розкрий свого рота.

Жазель не могла зрозуміти в чому річ. Дівчина бачила, як вони дивляться один на одного. Міряються поглядами. Задоволений Максуд та зла Айя. Очі богині почали наливатися білим світлом. Воїн першим порушив тишу.

- Якби ти хотіла бути ближче до мене, так би і сказала.

Дівчина в золоті стиснула маленькі ручки в маленькі кулачки, жовна заграла в неї на щелепах. Вона загарчала, і стрілою кинулась у небо. Жазель навіть не встигла простежити за нею. Клерк опустила голову. Максуд не повинен бачити її посмішки. Отже, Амайанта весь цей час приховувала, що вона повернула собі сили, тільки щоб Максуд з нею носився? Саме такий варіант дівчина й обмірковувала раніше, але не могла знайти доказів. Амайанта майже нічим не відрізнялася від звичайних людей у ​​сфері людських почуттів! Кожен хоче, щоб про нього дбали. Напевно, їй це навіть потрібніше, ніж решті.

- І давно ти знала?

Жазель опустилася з висоти своїх роздумів на землю. Не підводила голови. Зробила вигляд, що не почула питання. Розглядала бруд у себе під ногами.

- Значить, із самого початку. - зробив висновок Максуд. - І коли ж цей “початок” стався?

Скільки цікавого під ногами! О,бруд. Не просто бруд. Липкий бруд. Можна місити його однією ногою. Або іншою. Можна одразу двома.

- Не здаси її. Зрозуміло. - воїн набрав повітря в груди. - Спускайся! Я не сказав, що заберу шарф. Не поводься, як дитина.

- Хто ще з нас дитина? - долинув голос з неба. - Я старша за тебе на кілька тисяч років.

- А з поведінки не скажеш. - буркнув Максуд собі під ніс.

- Що?

- Другу проблему треба обговорити. - крикнув воїн.

За мить з'явилася Амайанта. Вона зависла за два кроки від них. І дощ обрушився на їхні голови зі страшною силою. Жазель швидко поправила каптур. Їй здалося чи дощ справді помітно посилився? А ось на богиню краплі досі не попадали. Жазель відкрила рота, спостерігаючи, як краплі дощу розлітаються над нею і, закручуючи в танці з іншими, такими струмками, що обертаються, падають на землю. Наче цівки дощу змагалися, хто гарніше згинається, обминаючи Амайанту стороною.

- А в чому друга проблема? - спитала клерк, здивовано спостерігаючи за небувалою поведінкою живого дощу.

- Ну, бачиш же, дурна дитина людей, - звернулася богиня до дівчини, при цьому не зводячи очей з воїна. - Максуд любить, щоб у нього завжди був план. На усі випадки. А зараз він собі таку розкіш дозволити не може. Немає достатньої інформації. Він не знає можливостей амаліонів і тому не може передбачити їхні дії. Не знає, як збирається будувати свій захист Рамітес. Не знає, як йому все організувати так, щоб допомогти на всіх ділянках битви, на яких буде потрібна допомога. А вона буде потрібна, повір. Без нас вони не впораються. Саме це й штовхає його поспішати на допомогу чемпіонам. Але наших сил замало, щоб встигнути скрізь. Потрібен головний удар. І якщо він прорахується з ним…

Жазель стояла мовчки. Вона переводила погляд з Максуда на Амайанту і навпаки. Після хвилини тиші клерк не витримала.

- Може, мені залишити вас самих, щоб ви вирішили всі свої питання? А згодом, уже пізніше, ми обговоримо план порятунку тридцяти тисяч чемпіонів? А? Як вам така ідея? Адже вони можуть і зачекати. Усього лише тридцять тисяч.

Амайанта примружила очі і високо задерла підборіддя. Вона чекала, поки перший крок зробить Максуд. Тим більше, що залагоджувати всі шорсткості, що між ними виникають, його прямий обов'язок. Воїн зітхнув.

- Місце для тебе тут лишилося. - Максуд показав пальцем на відстовбурчений шарф. - Можливо, буде краще, якщо ніхто не знатиме, що ти – це знову ти.

Жазель здивовано скинула брови. А він не безнадійний. Звичайно, брехня надто відкрита. Амайанта одразу таку розкусить. І Жазель ще вище підняла брови, коли зрозуміла, що такий варіант влаштовує богиню. Тобто Максуд збрехав, щоб дати можливість Айї знову бути ближче. Амайанта знає, що воїн збрехав, і ще знає, що він знає, що вона знає. Дівчина похитала головою і витерла чоло рукою. Краще у їхні стосунки не лізти.