Артур Ллевелін Мейчен - Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен

Так вони сиділи у п'ятницю ввечері того тижня, що почався з дивного й уже напівзабутого візиту місіс Ніксон, коли, на роздратування Дарнелла, різко пролунав дверний дзвінок, і дещо схвильована Бліс вийшла і сповістила, що якийсь джентльмен хоче бачити хазяїна. Дарнелл пішов у вітальню, де Еліс запалила одну гасову лампу, що блимала миготливим вогнем; тут на нього чекав огрядний літній джентльмен, чиє обличчя, спотворене цим непевним світлом, було йому незнайомим. Дарнелл нерішуче дивився на нього і вагався, намагаючись заговорити, але гість почав першим.

— Ви не знаєте, хто я, але думаю, вам знайоме моє прізвище. Ніксон.

Не чекаючи, поки його перервуть, джентльмен сів і почав розповідати, і після кількох перших слів Дарнелл, що певною мірою вже був готовий до цього, слухав його без особливого здивування.

— А суть справи, власне кажучи, така, — закінчив містер Ніксон, — що вона цілком збожеволіла, і сьогодні я був змушений покласти сердешну в божевільню.

Його голос затремтів, і він квапливо стер з очей сльози, бо хоч він був огрядним чоловіком та успішним бізнесменом, але далеко не черствим, і він кохав свою дружину. Містер Ніксон говорив швидко, не вдаючись у деталі, які могли б зацікавити хіба що фахівців з певних типів манії, і Дарнелл співчував його стражданням.

— Я приїхав сюди, — продовжив він після короткої паузи, — тому що дізнався, що моя дружина відвідувала вас минулої неділі, і можу лише уявити, що вона вам наговорила.

Дарнелл показав йому аркуш з пророцтвами, який місіс Ніксон загубила в саду.

— Ви щось знаєте про це? — спитав він.

— А, це він, — літній чоловік дещо збадьорився. — Так, позавчора я капітально розмалював йому писок.

— Це, мабуть, хтось несповна розуму? Хто цей чоловік?

— Він не божевільний, він — лихий. Це маленька вельська паскуда на ім'я Річардс. Останні кілька років він проповідує у так званому молитовному домі на Нью-Барнет, а моя бідолашна дружина — вона все ніяк не могла знайти парафіяльної церкви собі до душі — останній рік відвідувала ту сектантську нору. Це її доконало. Так, я позавчора його побив, і мене не лякають жодні судові повістки. Мені про нього все відомо, і він це знає.

Старий Ніксон шепнув щось Дарнеллу на вухо і здавлено пирхнув, вкотре повторивши ту саму фразу: «Позавчора я капітально розмалював йому писок».

Дарнелл тихо бурмотів щось про співчуття та висловив надію, що місіс Ніксон оклигає.

Старий чоловік захитав головою.

— Боюся, її стан безнадійний, — сказав він. — Нас консультували найкращі лікарі, і вони сказали, що медицина тут безсила.

Потім він захотів побачити свою небогу, тож Дарнелл вийшов і як міг підготував Мері. Їй важко було сприйняти новину про те, що її тітка — безнадійна божевільна, адже місіс Ніксон, дарма що все своє життя не славилася інтелектом, в очах своїх родичів завжди була розумною та врівноваженою. Для родини Рейнолдсів, як і для більшості нас, брак уяви завжди прирівнюється до здорового глузду, і хоч багато хто з нас ніколи навіть не чув про Ломброзо[85], ми всі сповідуємо його постулати. Ми завжди вважали поетів причинними, і якщо статистика, на жаль, констатує, що тільки одиниці з них були завсідниками божевілень, нам стає легше, коли виявляється, що майже всі поети хворіли на кашлюк, що, поза всяким сумнівом, так само як і сп'яніння, вважається легкою формою шаленства.

— Невже це правда? — спитала врешті Мері. — Ти впевнений, що дядько тебе не дурить? Тітка завжди видавалася такою розсудливою.

Але коли Мері пригадала, як тітка Меріан щодня прокидалася ні світ ні зоря, в її душу почали сумніви закрадатися, і вона разом із Дарнеллом пішла у вітальню поговорити зі старим джентльменом. Хоча Мері довший час велася на казочки своєї тітки, його очевидні доброта і чесність полонили її, і на прощання вони взяли з нього обіцянку знову навідатися до них.

Місіс Дарнелл сказала, що втомилася, і пішла спати, а Дарнелл повернувся у сад і став походжати туди-сюди, збираючись з думками. Його величезне полегшення від новини, що місіс Ніксон таки не переїде до них жити, засвідчило той факт, що, попри свою покірливість, він страшенно цього боявся. З його пліч немов упала тяжка ноша, і тепер він був вільний роздумувати про своє життя, не переймаючись жахливим вторгненням, якого він так лякався. Він радісно зітхнув і, прогулюючись садом, насолоджувався запахами ночі, що ледве пробивалися крізь цегляні мури околиці, викликаючи в нього спогади про аромат далекого нічного світу — того, який він знав ще в роки свого дитинства, де був тимчасовим гостем. Той запах здіймався від самої землі, коли розжарене сонце опускалося за гори, а вечірня заграва тьмяніла на небосхилі й кидала слабкий відблиск на поля. Відколи він оживив у своїй пам'яті спогади про втрачену зачаровану країну, в ньому прокинулися інші образи з його дитинства, забуті, але водночас — не зовсім, що чаїлися у закамарках пам'яті, завжди готові зринути на поверхню. Він пригадав фантазію, що тривалий час не давала йому спокою: одного спекотного дня під час того пам'ятного візиту до села він лежав у лісі в напівдрімоті й «нафантазував собі» маленького співрозмовника, що з'явився до нього з блакитної імли та зеленавого сяяння листя — то була білошкіра дівчина з чорним волоссям, яка гралася з ним та нашіптувала йому на вухо всілякі таємниці, поки його батько спав під деревом. І після того літнього вечора вона завжди була поруч із ним. Вона приходила до нього в дикі закутки Лондона, а останніми роками він час від часу відчував її присутність навіть посеред спеки й метушні Сіті. Він добре пам'ятав її останній візит. То було за кілька тижнів до його одруження: відірвавшись від якоїсь нудної роботи, він спантеличено глянув угору, дивуючись, чому це раптом задушливе повітря наповнилося запахом зеленого листя, а до його вух долинули шелест дерев та плюскіт річкової води в очереті, аж ним остаточно заволодів той раптовий захват, який він наділив іменем та особистістю. Тоді він дізнався, як в'яла плоть людини може перетворитись на полум'я. Тепер же, оглядаючись назад з висоти прожитих років на цей випадок і сотню інших, він усвідомив, що не цінував і відкидав усе справжнє у своєму житті, яке прийшло до нього, можливо, лише завдяки його негативним рисам. І все ж, поміркувавши як слід, він зрозумів, що