Артур Ллевелін Мейчен - Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен

найменш вартісною дещицею в інтелектуальному багажі далеко не найрозумнішої мурахи. Із цим майже неминучим висновком до нього прийшло тверде переконання, що вся матерія життя, якою він ковзав, була засипана, поза всяким сумнівом, товстим шаром абсурдності; що він та його друзі, знайомі й колеги цікавилися речами, які їх узагалі не повинні були цікавити; що всі вони прагнули досягти мети, якої не потрібно досягати; що вони були коштовним камінням, яким прикрашали вівтар, а тепер замурували в стіну хліва. Йому здавалося, що життя — це великі пошуки... чогось, чого він сам до пуття не знав. З роками справжні вказівники на дорогах зруйнувалися або лежать поховані під шаром землі, значення слів, написаних на них, поволі забулося. Один за одним знаки перехнябилися й вкрилися іржею, справжні входи густо заросли, а сама стежина почала вести не вгору, а вниз, поки нарешті пілігрими не стали спадковими каменярами й копальниками ровів на цьому шляху, що тепер вів до загибелі, якщо він взагалі кудись вів. Серце Дарнелла тріпотіло від дивної, тремтливої радості, і всередині нього поселилося якесь нове почуття, коли до нього прийшло усвідомлення, що велика втрата може бути не такою вже й безнадійною, що, можливо, всі труднощі можна здолати. Можливо, думав він, каменяру достатньо кинути свій молот і вирушити в подорож, де перед ним проляже рівна дорога, а один крок звільнить від смердючих нечистот канави тих, що риються в смітті.

Звісно, до Дарнелла дуже повільно й важко приходило усвідомлення цього. Він був лондонським клерком, представником касти людей, період розквіту якої припав на кінець дев'ятнадцятого століття, і не можна було взяти й за одну мить розчистити ту гору сміття, що росла століттями. Вкорінений в ньому, як і в його колегах, дух абсурду знову й знову спонукав його думати, що справжній світ — це зримий та осяжний світ, де послуги з добросовісного написання листів можна було обміняти на конкретну кількість хліба, м'яса і якесь помешкання; де чоловік, що вправно писав листи, не бив свою дружину і не розтринькував намарне гроші, був добрим чоловіком, що виконував функцію, для якої був створений. Та попри ці аргументи, які приймали всі довколишні люди, Дарнелл один зумів осягнути цілковиту абсурдність та хибність такого стану речей. На щастя, він нічого не тямив у «науці», яку можна було осягти, придбавши книжки по шість пенсів, та навіть якби йому в голову якимось чином вклали цілу бібліотеку, це все одно не змусило б його «заперечувати в темряві те, що видно при світлі дня». Зі свого досвіду Дарнелл знав, що людина є загадкою, створеною для містерій та видінь, для осягнення невимовного блаженства, для великої радості, що змінює увесь світ, для радості, що перевершує усі насолоди й долає всі нещастя. Він знав це напевне, хоч і неясно. Готуючись до великого експерименту, він був несхожий на інших людей.

З такими думками — його таємним, прихованим скарбом — він міг доволі спокійно перенести загрозу вторгнення місіс Ніксон. Безумовно, він знав, що її присутність в їхньому з дружиною домі буде для них небажаною, а ще у нього були серйозні сумніви в здоровому глузді тієї жінки. Та, зрештою, яке це мало значення? Тим паче, всередині нього вже прокинулося слабке полохливе світло, що показувало йому вигоду самозречення, і тому він поступився бажанню дружини, відкинувши власне. Et non sua рото[84]. На власне здивування, Дарнеллу сподобалося зрікатися власних бажань, хоч це завжди викликало в нього особливу відразу. Таким був стан речей, ніскілечки йому не зрозумілий, але попри те, що він належав до найбезнадійнішого класу і жив у найбезнадійнішій околиці у світі й знав про аскетизм не більше, ніж про китайську метафізику, йому все-таки не забракло духу, щоб не зректися того світла, що замиготіло в його душі.

І він побачив справжню винагороду в очах Мері, що зустріла його в прохолоді вечора, коли він повертався зі своєї безгпуздої роботи. Вони сиділи, тримаючись за руки, під шовковицею, очікуючи настання сутінок, і коли потворні стіни навколо них почали набувати нечітких обрисів і врешті зникли у безформному світі темряви, вони немов більше не належали Шепердс Буш і могли вільно блукати в цьому неспотвореному, цнотливому світі, що лежав поза межами стін. Про нього Мері мало що знала, оскільки її родичі завжди притримувалися притаманних сучасному світу поглядів, коли життя в селі викликає підсвідомий страх і трепет. У містера Рейнолдса також була дивна і модна в ті часи забаганка — бодай раз на рік покидати Лондон. Тому Мері побувала в різноманітних морських курортах на південному та східному узбережжях, де збиралися цілі орди лондонців, перетворюючи пляжі в один величезний доволі кепський мюзик-хол і неабияк насолоджуючись, як вони казали, вигодами, що несуть такі зміни. Але такий досвід дає дуже мало знань про село в його справжньому та загадковому значенні, а проте Мері, сидячи в темряві під шелестким деревом, знала таємницю лісу й долини, що лежала захована між високими пагорбами, де в чистому струмку відлунює дзюркотіння води. А для Дарнелла то були вечори великих мрій, коли відбувалися чарівні перетворення. Він не розумів дива і ледь вірив у нього, але все-таки знав, хоча й напівсвідомо, що вода перетворювалася на вино нового життя. Для нього то була потаємна музика його снів, до якої він додав у ці тихі та священні ночі далекий спогад тих днів, коли він дитиною, ще до того як світ згубив його, поїхав до старої сірої хатини на заході, і весь той місяць через вікно його спальні до нього долинав шепіт лісу, а коли вітер стихав, він чув у заростях очерету плюскіт води. Бувало, що, рано прокинувшись, він чув дивний крик птаха, який вилітав з гнізда в очереті, а визирнувши з вікна, бачив побілілу на світанку долину і звивисту білу річку, що несла води до моря. З часом цей спогад побляк і став нечітким, а кайдани повсякденного життя міцно скували його душу. Атмосфера, в якій Дарнелл зараз жив, була згубна для таких спогадів, і тільки вряди-годи, в миті забуття або уві сні, він повертався в ту долину на далекому заході, де подув вітру звучав заклинанням, а кожен листочок, струмок і пагорб відкривали йому великі та неосяжні таємниці. Але тепер утрачений зір великою мірою відновився, і, закохано дивлячись в очі своєї дружини, він бачив відблиск озерець у безгомінному лісі, вечірню імлу, що здіймалася понад ними, і чув