Ая Кучер - Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер

- А з моєю роботою що? - уточнюю, ховаючи долоні в кишені. - Дівчата не помилилися, ти віддав мені завдання своєї секретарки?

- Швидше, особистої помічниці.

- Навіщо?

- Ти хотіла роботу, ця підходила найкраще.

- Але ж ти не зобов'язаний був узагалі створювати для мене вакансію. Сказав би Дімі, що немає варіантів і забув про це. І... Я сама тебе просила, але була готова до того, що ти відмовиш. Не розумію тебе.

- Справді, Тай? Настільки погано з логікою?

Мені хочеться наїжачитися, відповісти різкістю, але язик прилипає до піднебіння. Мирон крокує до мене, долонями впирається в поверхню столу. Ловить мене в кільце своїх рук, нависає зверху.

Дивиться прямо, серйозно, жодного натяку на жарт. Повисає тиша, напруга іскрить навколо. Чоловік мовчить, я теж не знаю, що йому тепер сказати.

Я буваю дурною, але не настільки. Розумію, що у Мирона є інтерес у мій бік. І зараз чоловік повністю показує цю зацікавленість, ковзає поглядом по моєму обличчю, зупиняється на губах.

Ніжну шкіру поколює від чужої уваги, у роті пересихає. Хочеться облизати губи, але боюся, що тоді спровокую Шварца... Серце розкотисто вистукує в грудях, здається, навіть сусіди можуть почути.

Мирон ніколи так на мене не дивився.

Жадібно, вивчаючи.

То чому раптом зараз з'явилася симпатія до мене? І робота... Моя робота теж була приводом, якоюсь інтригою? Чим керувався Шварц, коли все це влаштовував?

- Я просто хотів тобі допомогти, - вимовляє нарешті. - Тобі потрібна була робота, я її створив. Не потрібно тобі звільнятися, нічого не змінилося. Приходь в офіс, працюй далі.

- Ти мій начальник. І ми з тобою...

- Як це пов'язано? Ти працювала з Дімою, але ж це не заважало виконувати завдання.

- Якщо ти думаєш...

- Тай, - закочує очі, важко зітхає. - Я від тебе нічого не чекаю. Це ніяк не пов'язано. Хочеш працювати? Супер. Ні? Звільняйся, я не буду зупиняти. Тільки не варто з мене робити негідника, який через роботу примушуватиме до чогось.

- Взагалі-то, я не до цього вела!

Не стримуюся, штовхаю Мирона в груди. Той не рухається з місця, але мою руку перехоплює. М'яко стискає, не відпускаючи. Я закипаю від роздратування. Я ж не натякала на це.

- Я хотіла сказати, що якщо ти думаєш, що мені тепер буде легко з тобою працювати, то ти помиляєшся. Ось! - випалюю, намагаюся висмикнути долоню. Шварц не відпускає. - А особливо не хочу пліток за спиною, що в мене особлива посада.

- Вона особлива, і? Як це впливає на те, що ти добре працюєш? Більшість вакансій закривається через знайомих. Хтось когось знає, радять, влаштовують співбесіди...

- Але не для всіх створюють ці самі вакансії.

- Повіриш, якщо скажу, що просто хотів розвантажити свою помічницю?

- Ні.

Мирон усміхається, ніби хвалить мене за таку очевидну відповідь. Трохи нахиляється, повністю забиваючи своїм запахом мій особистий простір. Його обличчя всього за кілька сантиметрів від мого. Я не можу позбутися відчуття, що чоловік зараз знову мене поцілує.

Я, чомусь, його не відштовхую і не відвертаюся.

А він - не цілує.

Не можу розібратися у власних відчуттях. Стільки років для мене існував тільки Діма, ні на кого не дивилася. А тепер усе розсипалося пилом, і я не розумію, що відчуваю.

- Чому ти мене поцілував? - запитую, намагаючись зрозуміти, що це було. Випадковість? Розвага? Чи...

- Тому що захотів? Не хотів, - морщиться, а в мене всередині все стягує від неприємної образи. Самооцінка тріщить, усе втрачає сенс. - Точніше... Хотів, але не збирався цього робити. Піддався пориву, за це отримав по обличчю.

- Вибач. Я не повинна була тебе бити. Ти не винен, а я гостро відреагувала.

- Чому? Раз ми говоримо чесно. Ти не була проти, сама мені відповідала...

- Згадала про Анжеліку.

- А, - зморшки на його обличчі розгладжуються, ніби чоловік закрив для себе якесь важливе питання. - Горезвісна жіноча солідарність?

Уся ця ситуація нагадує абсурд. До чоловіка я майже ні з ким не зустрічалася, а тепер не знаю, як реагувати на таку відверту увагу.

Тим більше, що це Шварц!

Ще недавно я взагалі думала, що будь-який зв'язок між нами - це маячня.

А тепер...

- Мирон, я не хочу, щоб ти надумав собі зайвого, - вимовляю твердо, бажаючи все прояснити. Я не готова зараз із розбігу стрибнути у вир нових стосунків. Ба більше, не впевнена, що саме відчуваю до чоловіка. - Не варто сподіватися на щось даремно...

- Господи, Тая.

Шварц сміється, але хрипло і рвано, кожен дзвін просякнутий смутком. У його очах стільки туги, що захлинутися можна.

- Тая, я даремно - уже шість із чимось років.