Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

пальців на правій нозі, права рука, здається, була зламана в двох місцях і погано зрослася, лівої не бачу…

Які техніки запам’ятовування не практикував би Вельґеріс, вони, схоже, вимагали бурмотіння собі під ніс. Під час допитів таке, мабуть, мало страшенно дратувати.

— Оце і все? — Хорт розвернувся до них, тільки-но скінчив запам’ятовувати вигляд хлопця, його нар, столика, невеличкого табурета та розмір камери й колір стін. — Усі ці засоби обережності через дитину?

— Ця дитина билася з потворами як одержимий похмурим божеством берсерк. Просто отримавши меч, розміром мало не з нього самого, він почав рубати чудовиськ на шматки. А хлопцю тоді було десь сім років. Жоден із цих охоронців не ввійде, щоб його провчити, як ти оце кажеш, навіть якби його супроводжував із десяток компаньйонів у повному озброєнні. Цей хлопець не говорить, не кричить, не видає найменшого звуку, але досить хвилинки неуваги — і він спробує вирвати комусь серце. Так вже його змінено. Він як тварина, видресирувана для бою. Той охоронець, якого він мало не осліпив, був просто необережний. Але тут служать люди, які вижили в різанині тільки тому, що ця дитина билася на нашому боці. Нікому й на думку на спаде заподіяти йому кривду — хіба що за якогось нещасливого збігу обставин він вийде назовні.

Поки Ґентрель говорив, молодий охоронець втягнув лампу нагору, забрав свій арбалет і повернувся до спостереження.

— Покажу тобі решту, — старший Щур указав на коридор.

Біля наступних дверей процедура повторилася: передача зброї Ґентрелю та крутіння ручки. Той факт, що охоронець ані на мить не роззброював арбалет, чимало лякав. Кинджал у чоботі Еккенгарда знову ніби почав нагріватися.

* * *

Вони стояли перед муром уже чверть години. Запала ніч. Канайонесс наказала йому поглибити розкоп ще на півстопи й утоптати дно — і тільки тоді зволила зійти та встати перед рівним рядом каменів. Легенько торкнулася їх, ведучи пальцями шорсткою поверхнею.

— Вони старі, — пробурмотіла тихо. — Чоловік будував цю стіну, аби дати своїй родині тінь у спекотний день та оберегти улюблений сад від гарячих вітрів, які віють улітку зі сходу. Працював цілими днями, а вона приносила йому охолоджене вино, змішане із соком лимону та водою. Рухалася обережно, тримаючи в одній руці жбан, а другою погладжуючи наповнений життям живіт. Вони зійшлися проти бажання своїх родичів, але мали шматок власної землі, вільний доступ до річки та надію на щасливе майбутнє. За двадцять років вони задихнулися в підвалі цього будинку, залиті хвилею багнюки. Їх убили останні конвульсії конаючої річки, більшість вод якої вже попрямували на захід від гір, що тут з’явилися.

— Навіщо ти мені це говориш?

Вона стенула плечима.

— Ти повинен пам’ятати, що боги не дбають про смертних.

Ваші прагнення, надії та мрії не мають для них ані найменшого значення. Приступ паніки Лааль убив тут десятки тисяч людей безпосередньо, а сотні тисяч — опосередковано, бо голод, який настав після зникнення родючої долини, що годувала п’яту частину народів континенту, заповнив шлях до Дому Сну на наступні сто років. Вона не мусила такого робити… але боялася за своє існування, після смерті Дресв’лов відкривши, що боги також можуть зустрітися з ніщо. На них чекає не Дім Сну, чиї вартові беруть смертних, а цілковите та кінечне небуття, — вона усміхнулася. — Ціна за досягнення божественності — балансування на краю бездонної прірви.

— Ми не дбаємо про богів.

— «Ми» — це хто? — вона звела красиві брови.

Він знав, що з її очей зникла жахлива чужість, вона знову була звичайною, симпатичною, саркастичною та цинічною дівчиною. Волів би бачити її такою, а не тим чужим, що з’являлося у найменш очікувані моменти. Але — волів ледве-ледве. Присягнувся на рік. Зараз — уже неповний.

— Ну? Відповіси? Ти все ще більше іссар, ніж вигнанець. Ти все ще думаєш і дивишся на світ із рівня того ув’язненого пустелею племені. Можеш мені повірити: ваша доля в тамтешні часи не була чимось особливим. Тобі здається, що ви знаєте всі відповіді, всі таємниці, що якщо вже ви є нащадками тих, хто вижив, то ваша історія є чимось незвичним та цінним. У мене для тебе несподіванка, мій малий скорпіоне: всі люди на світі є нащадками тих, хто вижив. Ваша незвичність зводиться лише до того, що вам дозволили існувати після двох зрад, хоча вже після першої вас повинні були вибити до ноги, до останнього немовляти. Бо після того, як ви показали, що смертні можуть битися з богами, що можуть убивати авендері… Вас залишили жити або через дурість, або через якусь геніальну ідею, яка перевершує наше уявлення, через стратегію, яка прораховує все на тисячі ходів наперед.

На її обличчі пробігла тінь глибоких роздумів. Щось жахливо чуже на уламок миті з’явилося в синіх очах. Він відчув, як завмерло його серце.

— Хіба що ви вижили наперекір планам, — прошепотіла вона сама до себе. — Можливо, пустеля мала вас убити, а прокляття, яке в’язало спільну душу в живому тілі племені, — приректи на цілковите знищення… Що ти на це? Відіслати народ, що народився на родючих, зелених, сповнених річок та озер землях, щоб він ніс свою покуту в пустелі — це як наказати дитині переплисти океан. Можна прибрати залишки народу, не бруднячи собі рук кров’ю. Але ви вижили, всупереч усьому, всупереч божественним планам. Зустріли старців із племені, чия молодь була вибита до ноги, а вони покохали ваших дітей і прийняли вас на своїй землі як віднайдених родичів. Ви вижили, вклоняючись найменш залученій у війну богині, чекаючи шансу на спокуту… хоча його не повинно було бути ніколи. Бо ви мали загинути.

Вона голосно засміялася, сполохавши якесь пустельне створіння, що втекло в темряву, видавши застережне шипіння.

— Я маю рацію, Керу’вельн?

Йому знадобилася мить, аби пригадати, що саме таким іменем вона його наділила.

— Не знаю, — прохрипів він.

— Знаю. Але — це стало б несподіванкою, еге ж? Перш ніж боги зорієнтувалися, що їхній план зламано, ви вже стали сильним племенем, яке все ще пам’ятало, що можна вбити авендері. До того ж ви продовжували вірити в Баельта’Матран, а вона славиться тим, що не порушує даного слова. Зрештою, може це вона і планувала від самого початку? Хтозна?

Вона дивилася на нього, мружачи очі. Чужість то з’являлася в них, то зникала.

— Ти все ще думаєш про себе як про іссарам, так? Ти все ще не в силах відрізати цього. Так не можна… — вона кивнула, приймаючи рішення. — Відкрий обличчя!