Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

якого армія мала на півдні, і чимало років майже не було тих, хто ризикував встати проти нього в бою. Ну, от і прорахувався.

Комендант рушив углиб коридору не оглядаючись, а Вельґеріс, немов притягнений невідомою силою, пішов за ним. Еккенгард — також. Їм довелося б його вбити, щоб він не намагався цього зробити.

— Коли вони прибули на місце, небо затягнули хмари, линув дощ. А потім з’явилися потвори. Їх можна було вбити, або принаймні стримати, але їх було надто багато як для двох рот. Якби не чародії, вся битва тривала б кілька хвилин. Обидві роти навіть не ввійшли до села, їх відігнали звідти створіння, поряд із якими зміни Помітників здавалися звичайною хворобою шкіри. Чари не працювали, Сила в тому районі виявилася хаотичною, солдати, які вижили, стверджують, що у чародіїв вибухали очі, а тіла вкривалися чорними синцями, коли в них рвалися вени. Але це були бойові маги Імперії, тож вони билися, незважаючи ні на що. Сам Дравен убив кільканадцять потвор, прикриваючи відступ… гм… здається, це треба було б назвати «втечею».

За поворотом вони побачили ще одного солдата. Низький та присадкуватий, він тримав у руках напнутий арбалет. Він теж не став відкладати зброї, щоб відсалютувати згідно зі статутом.

— Усе добре, Аве?

— Так точно, пане коменданте. Сплять.

— Що було потім? — Вельґеріс переступив із ноги на ногу, а Еккенгард усміхнувся собі під ніс. Шпигун дорвався до інформації, і кров у ньому побігла швидше. Справжній Хорт.

— Авеґер був там, — Ґентрель кивнув на солдата. — Кажи. Охоронець опустив арбалет, кахикнув, його очі потемнішали.

Еккенгард зі здивуванням зауважив, що йому не більше, ніж двадцять п’ять років. З першого погляду дав би йому принаймні років на десять більше. Зморшки та легка сивина прибріхували про його вік.

Солдат спершу почервонів до кінчиків волосся, а потім почав, затинаючись:

— Відтискали нас на… на схід, за село… бестії… люди… пане коменданте… — він зупинив на обличчі Ґентреля погляд, сповнений прохання, й затремтів.

— Добре. Село вирізали створіння, про чиє існування ми навіть не підозрювали. Не демони, яких прикликають чаклуни, бо їх ми вміємо розпізнавати, і не ті створіння, які зустрічаються в Урочищах. Деяких ти бачив на малюнках, інших ми знаємо виключно з рапортів тих, хто вижив. Ми зуміли встановити, що частина мешканців була змінена і приєдналася до потвор. Різанина солдатів тривала не більш ніж годину, та й у цьому разі так довго — лише тому, що чародії виклалися максимально. Але Ав має рацію. Зі слідів, які ми потім дослідили, виникає, що обидві роти відганяли в чітко означене місце, туди, де був старий рибний ставок. Ми не знаємо, навіщо потвори це робили, і чи керував ними інстинкт, чи за цим стояв розум. До ставка дісталася десь третина солдатів та двоє магів. Дравен та Ларіс Ґрев. Обидва мали страшні рани, їхні судини лопалися, Ларіс уже був сліпий, а Дравен — напівсліпий. Вигляд солдатів, які їх оточували, був не кращим. Це була просто різанина.

— То яким дивом хоча б хтось вижив?

По обличчю Ґентреля промайнула ціла гама відчуттів. Напри кінці воно випромінювало якусь похмуру, позбавлену веселощів іронію.

— Диво — це хороше слово. За чверть милі перед ставком стояв старий сарай. Коли вони опинилися поблизу, зустріли… Я тобі покажу.

Вони підійшли до перших дверей.

Поки до них наближалися, Еккенгард гарячково думав. Не про те, що він зараз побачить, а про те, чому він це побачить. До цього часу його тримали подалі від башти, такі були накази Щурячої Нори, які Ґентрель виконував із дивовижною послідовністю. Роль Еккенгарда як Вільного Щура призводила до необхідності подорожувати всією Імперією та перевіряти різних, часто досить випадкових осіб, рознюхувати в пошуках пліток, переносити інформацію та накази — і тримати писок стуленим. Саме так він провів останні п’ять років. Не те, щоб він скаржився: знав людей, які за цей час і носа не виставили поза провіяну крижаними вітрами стражницьку на північному кордоні, відморожуючи собі зад на службі в імператора, але факт залишався фактом. Контактуючи безпосередньо з комендантом замку, він дізнався частину секретів, але все одно залишався лише пішаком у грі, дошка якої займала половину континенту, фігур та пішаків налічувалося тисячі, а чергові рухи планувалися на багато років уперед.

Політика, інтриги, торгівля, війни — ця величезна розвага, яка поглинала найрозумніші голови, що керували цивілізованим світом, точилася безперервно вже сотні років — і точитиметься по його смерті. Він мав достатньо здорового глузду, аби знати, що кожної миті його можуть розміняти або ж ним можуть пожертвувати для того, щоб зняти ворожу фігуру. Така вже була доля Щура.

Але зі своїх подорожей та справ, які він вирішував, він умів робити висновки. Імперія, а особливо Внутрішня Розвідка, когось чи чогось шукала. І робила це дедалі нервовіше. Він знав про переміщення загонів, про озброєні до зубів дружини бойових магів, відданих Щурячій Норі, про дивні зміни у штабі, про активування агентів, що спали роками. І все це кружляло навколо подій у Ґлеввен-Он та цієї башти.

Залишалося лише одне питання. Чому раптом Ґентрель без попередження вирішив утаємничити одного зі своїх посланців в історію, яку Другий Хорт мав видирати в них мало не силою, віддавши взамін свого агента? Чи стане він від сьогодні дещо важливішим пішаком — чи перетвориться у принаду на гачку?

Двері були оббиті залізом і замикалися на чотири залізні засуви, кожен завширшки з чоловічу долоню. Маленьке віконце посередині мало товсте скло. Вельґеріс дивився на цю страховку, високо звівши брови. Ґентрель стенув плечима.

— Якось один з охоронців майже втратив око, просто зазирнувши всередину.

— Хіба ви не могли зробити так, як завжди роблять у в’язницях? Прийти до нього з колегами та попереламувати кістки?

— Покажи йому, Аве.

Солдат без слова передав арбалет командиру, після чого взявся крутити ручкою, розміщеною біля дверей. У міру того, як він це робив, за склом потроху світлішало.

— Кільканадцять ярдів мотузки та масляна лампа, що опускається в діру у стелі. Ми повинні мати змогу споглядати на наших підопічних і вдень, і вночі.

Хорт без запрошення підійшов до віконця й зазирнув. Навіть при доволі поганому освітленні було видно, як на його обличчі з’являється розчарування. Здається, він сподівався чогось іншого.

— Дитина, — прошепотів він. — Звичайний хлопчина, років одинадцяти… може, дванадцяти, якщо це син селянина — їхні діти зазвичай не такі рослі. Спить голий, неприкритий, на спині кілька шрамів, на лівій литці слід від укусу. Немає двох