Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

батько, світи йому Боже, пояснював, що не раз людина луснула б, якби не вилаялась.

Фока розсміявся:

— Що? Пан коваль лаявся? Але ж цього ніхто не чув. Жартуєш?

— А так, — весело поспішив відповісти Савіцький, — коли йому було особливо важко, лаявся так: «ясний гвинт!».

Декотрі засміялися, промінь веселості пролетів по колибі, а Савіцький закінчував:

— А я, малий шпанюк наслідував, сподобалося мені: «ясний гвинт!». А батько сварив: «нехай тебе Бог боронить, синочку! Коли з тобою трапиться те саме, що зі мною, то можеш лаятись — «ясний гвинт», і не інакше, а зараз — вара!».

— А ким був батько? — запитав Ґонсецький.

— Не знаєш? Головний коваль з Ясенова. Славна людина, — пояснив поспішно з докором хтось із жаб’ївців.

— Що мені там якийсь коваль.

Матарга громив з правого кута:.

— Всі гори, старші і молодші пам’ятають і поважають пана коваля. Тільки жаб’ївські фраєри чхати хотіли.

— Звідки ж їм про це знати, вони тільки — про горілку, про молодиць, про цицьки, — сказав Мандат.

— Але ж Танасій не такими гвинтами нас прикручував, — все повертав на своє Томашевський. — Фока нас посилає, а його захищає.

Савіцький мирив:

— Тож і Танасій з серця висипав жаль, недолю, як каже Панцьо.

Андрійко виправдовував буркочучи:

— Старому в’яне світ, то ж він гарячково рятує, що може. Старість…

— Так, так, це видно, — погодився Кузімбір, — бідний старий від самого запаху бутину вже стає на диби, як кінь від духу ведмежої шкіри.

Пояснення, замість потішати, провокували:

— Коневі не дивно. А цьому бутини чим заважають? — нарікав обережно Ґуцинюк.

— Може вже пошкодили? — прошепотів Савіцький.

— Нещасна сирота по італійському внучкові, — буркнув Томашевський.

Розсипалося хихотіння, а з кута вибухнув неприязний, хамський рик сміху.

Фока підвів голову. Сміх різко обірвався. З правого кута Бомба намагався промимрити щось на захист Танасія:

— Не треба так, це ґазда, ґазда від худоби.

— Ой, від худоби і ви теж, ви по-волячому, а він бугай, — відрізав образливо Ґонсецький.

— Що тут скажеш, справжній ведмідь цей старий, але старий, — здався Ґуцинюк.

— Справжній ведмідь, справжній бугай, справжній чорт, — кричав Кімейчук.

— Спорохнявіла башта душить молодий ліс, — говорили інші, — зрубати, викорчувати.

— Працьовитих людей кляне, а цигана паршивого з вулиці усиновив.

— Якого цигана? — перебив Фока.

— Того музиканта з горбом, цяцькається з ним: «синку, синку».

Савіцький у пориві пояснював:

— Подумайте, люди! він сам, як палець, йому потрібен хтось для співчуття, як дитина для грудей.

— Живих окропом поливає, а пустого здохляка — до цицьки, — сказав Ґонсецький.

— А по святах ви проголошували, що Танасій наймудріший на все Жаб’є, — нагадав Ґєлета.

— Та який він жаб’ївець?! — зневажливо сказав Томашевський. — То не наш, це з попів, з мазурів, тобто — поляк. І такого ще Фока захищає, — Томашевський з розгону нахилив голову до Фоки, як цап, наважився.

— Фоко, ви занадто політикуєте, вдаєте з себе пана, а це дарма, бо з мужика пана не буде.

— Знайшовся заволока — панич жаб’ївський, — прохрипів обурений Матарга.

— Це той перший на все Жаб’є, бо такий гад, — показав Ґєлета пальцем на Томашевського. Знищуючи того поглядом, підняв кулак.

— Нахрін нам і Фоці потрібне твоє панство підпанківське, — кричав Мандат.

Томашевський і до нього зухвало похилив голову по-цап’ячому, а Мандат одним ривком скочив йому до горла, Ґєлета відразу за ним. Рубачі вставали. Томашевський злякався, відскочив у кут, його приятелі поспішно хапали сокири. Фока з усієї сили відштовхнув Мандата, а Андрійко Плитка, Савіцький і старий Скулюк стали як перегородка посеред колиби, щоб не підпустити пересварених одних до інших. Старий Кочерган підводився повільно, поруч з ним обидва брати, а також Фиркалюк і Цвилинюк. Фока кричав:

— Киньте негайно сокири, бо прожену вас до всіх чортів.

Томашевський охолов:

— Тепер, коли вже роботу зроблено…

— Є реваш! Не смійте так говорити! Я вам ніколи слова поганого не сказав, — кричав Фока.

— Але ж, Ясю, Ясю, — волав Савіцький із лагідним докором — я вас не впізнаю. А якщо ви поляк…

— Ви ще мене пізнаєте, — твердо перервав Томашевський, — хто ж каже, що я поляк? Це ви сам поляк і панич…

Бомба розпачливо пробулькотів:

— Господи! Господи! Бутин ламається.

Чвари висіли над колибою, як над в’язнями у тісній камері, коли поб’ються, а за стінами і поза чварами не видно світу.

Панцьо зажурився, жалібно опустив губу, застив, уважно дивився на Фоку, а потім підійшов і голосно продзявкав:

— Не гнівайтеся, ґаздо, я суцільна рана, рана дурна і сліпа, де не торкнешся, то відразу болить і скавулить. А ви, люди, — голосно викрикнув Панцьо, — не шалійте! Тепер бачите, що таке багатство, що таке бутин? Щойно запахло грішми, відразу війна.

Панцьо вийшов переможцем з поля бою, всі замовкали, помалу всідалися, але потрохи проявлялися збуджені сумніви.

— А знаєте, — відізвався Кузімбір, — Максим з-під Явора вже давно казав, що від бутину можуть прийти сварки, а потім неволя.

— Ой, казав, — підтвердив Бомба.

— Та ж і Танасій про це давно кричить, — сказав Ґуцинюк.

— Волієте земельні векселі? — гримнув Фока.

— Неволя не неволя, — роздумував уголос Ґєлета, видобуваючи з голови якусь стару мудрість, — але раніше був ліс і кінь, ліс захищав, кінь вів, а наш ватажко Довбуш пильнував. Ціле лісове королівство…

— Для чого нам ватажки? — мимрив Бомба.

Андрійко Плитка шепотів дуже виразно, наче звертався до сумління кожного:

— І задля чого це все?

Панцьо задумався, закашляв і у його бік звернулися всі погляди.

— Лісного королівства — захотілося. Колись може було, а може й ні, але не зараз. Розповідав мені дизертир-москаль, який був з дуже далека. З такого міста, з такої губернії, що гарно називається: Архангельськ. А там ліси без кінця, бутинів немає, навіть не снилися, а такі архангели і такі королівства, що торгують людьми, як баранами, та що я кажу — як заячими шкірками. І той бідак — з того архангельства — втік до лісу. І що ж? Голод його вигнав назад і зима також, а на плечах йому викарбували палицями все лісове королівство. Однаково, що з бутином, що без бутину.

Савіцький обрушився:

— Панцьо, ви чесний, але у вас весь час похорон і якесь чорне бачення.

— І без бутину, і з бутином, — впирався Панцьо, — а бачення таке, яке вже є! Знизу до гори! мужик рубає ліс, а його за це затинають і рубають. Так і має бути!

— А хто ж захистить? — пробурмотів Бомба.

— Могила! А священики потішають, що навіть могила не захищає, — відповів Панцьо, не затинаючись.

Кєрманич Ґуцинюк з Жабйого слухав уважно, запитав понуро:

— То по-вашому Танасій слушно проклинає бутин?