Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Сміх посіється. Чорти будуть сміятися на голих валунах. Гавкати будуть на вас.

Томашевський роздратувався:

— Зрештою, це не мій ліс і не ваш. Що нам обом до чужого лісу?

Супутники Томашевського по одному тихо і передбачливо вискакували; на подвір’ї з Танасієм залишився тільки сам Томашевський. Але Танасій не сердився, він заклопотався, дивився з докором і цідив повільно крізь зуби:

— Блимай на мене, блимай. Раз лівою сідницею, раз правою. Мені від цього ані гаряче, ані холодно. Бо тут не про дурницю нещасну йдеться, не про земляні папери, не про те, що одна сокира надрубає чи в чужому лісі вкраде. Йдеться про світ. Ліс нас тримає…

Кров прибила йому до голови, підвищив голос, промовляв все голосніше, щораз гнівніше:

— А де ж до сумління достукаєшся таким, що продалися?! Ви всі однаково дурні і всі однакові бандити. За цю несправедливість на вас впаде прокляття, на дітей ваших — неволя. За кілька ґрошів будете лизати чоботи підпанкам. Цього навчіться. Лижіть!

Томашевський вирішив показати себе:

— Так не годиться, Танасію, цього вже занадто, не хочу і слухати, — повернувся і без прощання вийшов за браму.

Танасій йому услід розверещався образами як шалений.

4

Поки вони вийшли на Красний Луг, почалася злива і постійно посилювалася. Відразу промокли до нитки. Швидко потемніло. Чим далі вони занурювалися у морок, тим з більшими труднощами перебиралися через сповнені потоки і струмки. Чим вище, тим важче. З яру, з непроглядної темряви набухлий Черемош люто ричав. Йшли мовчки, безпорадно лаючись. Повернулися до колиби пізно вночі втомлені і голодні. Вийшли весною, а на Рабинці застали зиму.

— А де ж Танасій? — запитав Фока.

Савіцький махнув рукою, скривився, як дитина. Ніхто не мав охоти переказувати, полягали навколо ватри, пили жадно гуслянку. Петрицьо, більш втомлений за інших, не хотів навіть їсти. Звалився на підстилку. Замість нього Біриш і Панцьо готували мамалигу, подавали їжу, а Андрійко Плитка коротко і стримано розповів про візит до Танасія. Томашевський оживився тільки після вечері. Ображений і навіть принижений, він вихлюпнув свою образу, як ніколи раніше.

— Що тут розводити політику, — казав, — ми напрацювалися і, хоч були втомлені, побігли просити діда, як свого рідного. Ми це зробили задля Фоки, а за це той старигань нікчемний що? Сама сірка! Це ваш побратим, Фоко, а не наш і не мій. Він вас образив, а не нас. Висипте йому за це.

Фока опустив голову:

— Бог з ним, ми дамо собі раду, нема чого сваритися.

— Нема чого сваритися? — розійшовся Томашевський. — Якби ви тільки бачити, як він з нами попрощався. Інший заїхав би по наглій морді. Я не такий, але нас до гною — вара! На всі прокльони я йому відпалив: «Не годиться, не хочу слухати». І пішов геть. А він за мною з-за плоту ще гавкав, як пес з ланцюга: «Ти, смаркля, щойно висмаркана! Ти, голопізднику смердючий! Ти мене старого кудлатого х…, мене Уршегу повчаєш? Хочете світ пережити? Світ перевернути? Чим? Пуцьками безволосими!». Ну і так далі, гірше, ніж п’яний фурман з Заболотова. Я закрив вуха й втік. А зараз я вам скажу, — Томашевський виклично підняв голос: — Ми і переживемо цей світ і перевернемо старий дурний світ з-під коров’ячого хвоста, разом з Танасієм і з їхніми зів’ялими пуцьками.

— Дай тобі Боже, Ясю, — голосно кричали молоді приятелі, — переживемо.

— І перевернемо! — додавали інші.

Томашевський, впевнившись у схваленні своїх товаришів, повертав собі спокій. Сів з лівого боку колиби, відразу коло ватри, а навколо нього все густіше скупчувалися його жаб’ївські приятелі. Бистречани сиділи у правому куті, а Фока посередині, інші навколо нього, ще інші — на підстилках.

Зібрані у лівому куті сусіди, знайомі, а навіть далекі родичі Танасія, зосередились на своїх образах і ворушилися, як порушений мурашник. Пригадували собі і обсмоктували всі плітки, а загрібали все, що було добре. Лупцювали Танасія так завзято, як ганчірку пралькою.

— У нас в горах занадто шанують старих, і через те ми найдурніші, — розумував тридцятилітній Кімейчук.

— Ну, ну, у нас на Жабйому все ж щось розуміють, — заспокоював його ровесник Ґонсецький.

— Ой, це правда, що розуміють, не дуже шанують у вас на Жабйому старших, — гірко погодився Кузімбір з правого кута.

Жаб’ївці гарячкували один поперед іншого:

— Старий лиш одне вміє: заважати.

— Правда старовіку, — кпив хтось інший.

— Правда старовіку була цілком доброю — казав третій, — завчасно вбивали старих, щоб не годувати.

— Це брехня, — заперечив Кузімбір з правого кута, — якась байка, такого ніхто не пам’ятає.

— Для чого ж відразу вбивати? — бундючився вже спокійніше Томашевський. — Запровадити правило: після шестидесяти забирати майно, хай іде латати горщики.

— А все ж шкода, що не можна відразу порубати таке порохно, — заявив Кімейчук.

І знову ображали, кляли, паскудили роти.

Фока затикав вуха з кислою посмішкою, та врешті роздратувався:

— Ну, полегшало вам і досить! Це не бутинова практика, паскудити роти, фе!

— А такому грибові, що над могилою трясеться, годиться така практика? — знову втрачаючи спокій, виклично кинув Томашевський.

— Танасій — це інша справа, — відповів Фока.

— Йому ви дозволяєте, — буркнув Томашевський.

Панцьо, зайнятий приготуванням вечері, досі взагалі не цікавився розмовою. Раптом, немов попечений окропом, несподівано розойкався, недоречно і несподівано накинувся на Фоку:

— Па-паскудити рота? А кудою ж випустити із серця гній? Ви сиплете повчаннями, як піп, що добре нажерся.

На мить всі оніміли. Сам Фока здивувався не стільки словам, скільки агресивності Панця. Пробуджене бунтівне хихотіння пронеслося по кутах і згущалося все сильніше в лівому куті. З правого кута Кузімбір попереджувально пробурмотів:

— Це так говориться до ґазди бутину?

Ґєлета буркнув:

— Маєте Фоко! притулили гада за пазухою.

Фока спокійно запитав Панця:

— Який це гній? Що це означає?

— Недолю, — дзявкнув Панцьо пискливо, — добре вам тут за пазухою лісу. А хай би ви долі скуштували?! Бо коли б у біді людина не ве-верескнула собі «на-насеру-матери!», то се-серце би їй розірвалося. 
У лівому куті осміліли і звідти долітали грубіянські вигуки: «Насеру матери Танасієві!», «Насеру матери!» — гриміла лайка одна за одною, як постріли облави на оточеного звіра.

І самі жахнулися. Раптом замовкли, як ліс перед бурею. Віхринка-Нявчук кидався у забавних судорогах, Лесьо Караванчук прошепотів тремтячи, як єдиний листок, що падає у лісовій глушині:

— Покаяння, так порушувати бутин.

Андрійко прошепотів виразно:

— Свобода! А в панському бутині ніхто так не порушував.

Матарга глухо забурмотів:

— Не було жаб’ївців.

Савіцький вловив на льоту і поспішив.

— Панцьо не так вже й погано говорить. Мій