Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

— Танасій мудрий, я нічого не кажу, але про одне він не знає, ані йому й не снилося…

— Танасій чогось не знає? — здивувався Ґуцинюк.

— Ка-кажу ж, розумний, наймудріший, але він не знає, що буде з вашого дерева.

— А що може бути? — вставив Савіцький. — Доми, мости.

— Па-папір! Ба-багачі всі задки будуть підтирати вашим деревом.

Мимоволі, всупереч волі зірвався дикий сміх, як іржання, і раптово понуро обірвався.

— А звідки ж стільки задків? — запитав дещо заспокоєний Мандат.

— Багачі зможуть, зможуть… — переконливо журився Панцьо.

Томашевський весь час нахмурений, зміряв його поглядом:

— Якраз для Танасія компаньйон. Стара ржавщина!

— Але ж, вважайте, люди, — зробив зауваження старий Кочерган, — з таких образ може бути велике нещастя. Буває така година. І вже є. Ще одна сварка і бутин розлетиться.

Фока мочав. Андрійко повторив чітким шепотом:

— І задля чого це все?

Фока підірвався:

— Це все порожні балачки! На Юрія вирушаємо. Це будуть наші чвари. Йдіть спати!

На дворі було мокро і темно. Робітники підводилися неохоче, виходили по одному, поверталися назад до колиби по лучину. Без цього ніхто не міг перейди до жаб’ївської колиби. Від мокрого снігу волога пробиралася в колибу, помаленьку розклеювався кожен, нехіть підіймалася з кожного кута, а з цілого бутину — розчарування: для чого?

Петрицьо нарешті прокинувся. Його не розбудив галас і сварки, а тиша. Він встав в один момент і за один момент пожвавився. Може він щось чув крізь сон, а може вхопив на льоту те, що відбувалося в колибі? Серед понурої мовчанки він вискочив на середину колиби, під сам дах, де було найбільше місця, і почав грати роль — Танасія. У швидкій почерговості, без слів, без вигуків, самими тільки рухами. Хмурися, зиркав з-під лоба, підіймав пророчо руки, погрозливо стискав долоні. І сухі руки Петриця, завдяки рухові і відблискам ватри, перетворилися на сукуваті долоні Танасія. Він розбивав кулаком повітря, неначе Танасієвими прокляттями, мружив очі, кидав задиристі рогатини поглядів, дикі, нестримні, або ж як чортівські пастки, злобні, вбивчі. Але потім розставляв широко руки, як Танасій нераз розставляв до гостей так, немов хотів світ пригорнути до своїх димів. І хапав якісь руки, притискав до серця, пригортав їх до старечої самотності, як і сам Танасій. Хапав склянку горілки, глибоко ковтав, дуже глибоко, а потім запрошував широким рухом рук, пригощав. Виймав з торби гроші — вони це знали — і дарував гостям, розкидав. Потім Петрицьо дістав червону хустку з торби, витер очі. А потім бив себе кулаком по чолі, ошалілий від старечої, Танасієвої журби. Відкрив люто уста, як орлиця, яка нападає на ворога, що наближається до гнізда. Було немов чути якийсь дикий крик — Танасія чи дикого птаха? І виснажений тим усім, вичерпаний, похилявся і падав. Петрицьо наслідував і нагадував глядачам кожен рух Танасія, котрий, як хто запам’ятав, чи то сміявся з нього, чи любив його, чи захоплювався, чи проклинав. Він грав весь час по-іншому, тримаючи всіх у напрузі, перетворився на Танасія. Свіжо підкладена ватра грала разом з Петрицьом, додавала йому ноти і ритми, яскравила, то збільшувала, то гасила, то знову розкривала. То виривалися, то зникали, то знову налітали, як вогнено-димові упирі, образи Танасія.

Спочатку розслабляючий сміх у колибі наростав і вибухав, як ватра. Бутинарі від сміху лягали на землю. Потім жаб’ївці і бистречани зближалися плече до плеча, спілкувалися поглядами так, неначе мирилися за горілкою. Кожен рух Танасія — це нова чарка.

Старші похвалили першими.

— Такий має бути спузар! — заявив Скулюк.

— Сам Танасій так не зумів би, — визнав найстарший з братів Кочерганів.

І молодші відтаювали щораз більше.

— Ти і перед смертю розсмішив би, — видобув Кузімбір з глибоких грудей.

— Видно, з ким варто починати бутин, — тішився Мандат.

— І закінчувати, — тихо підтакнув Біриш.

Фока теж розслабився:

— Дай тобі Боже, Петрицю, і дякуємо. І хто б тут гнівався.

— Від гніву в бутині хай Бог боронить, при сокирах, — заявив Скулюк.

— Борони Боже! — урочисто повторив старий Кочерган.

Бо вони не лише сміялися, коли блазнював Петрицьо. Петрицьо заманив, затягнув, запакував, вони й самі не знали куди. Вони добрішали, коли згадували гостинність Танасія. Задумувалися, коли згадували про щедрість. Танасій ще жив, а Петрицьо своєю комедією вже так його підняв, неначе його хвалили і згадували після смерті, на поминках після похорону. Тому коли Петрицьо-Танасій начебто виснажений падав, ледь хапаючись руками і рятуючись, то мимоволі зривалися, щоб його притримати від падіння, щоб його врятувати.

Кого ж це вони рятували? А коли Петрицьо підводився і шаленів у пориві все нових блазнювань, простягали до нього руки, поривисто обіймали Петриця-Танасія.

Петрицьо переміг і бутин теж. Чи ж не добре казали старі люди? «Добрий блазень в колибі над ватрою і з черпаком — це справжній батько, і духовний батько також».

ХІІ. Скрип Кєрми

1

Ще три дні, ще два дні. Святий Юрій швидко наближався. Не статечним тихолазом, не у зрошених постолах. Його оголошував скрипучий скрегіт кєрми, що від світання непокоїв колибу і ліси, щоденно і упродовж цілого дня.

Кррр-крроу-крроу-і — крруоув-і — крруо-уіл — квіл-кіл…

В підніжжі потужної гаті на Рабинці урочисто крутилися майстри-кєрманичі. Старці як Танасій Кочерган і Цвилинюк, старі як Ґуцинюк, Фиркалюк і Пехкало, з молодих — майстер Савіцький і кмітливий учень Ясьо Томашевський. Вони здійснювали останні приготування перед сплавом, свердлили колоди, прикріпляли кєрми, а потім випробовували їх. То на вухо перевіряли, чи грає так, як треба, то руками обертали, навіть смикали туди і сюди, чи прикріплене не будь-як: крр-крруо-іл — квіл-квіл….

І вже навколо тих скреготів і скрипів, немов з плюскотом товклися хвилі, поступливі, але підступні, ніби-які-хто-хоче, а зрадливі. Габи сичали, підводні камені булькотіли, мілини на гравії щирили зубки, як повії, що підсовуються під віз, аби його перевернути. З тривожної темряви глибини ковтали ковток за ковтком: глу-глу-глу — ніби й ситі, ніби й тихі — а проковтнули б не одну дарабу і всіх. Круговерті невблаганно кружляли, як проклята зла-доля, скелі чигали, віддавали холодним шепотінням, береги миготіли, весь світ крутився.

Навколо скрізь, куди не кинь оком, — тальби, тальби. То одні біля других, то одні накладені на другі, наче будівлі велетнів, незрозумілі чи покинуті. Та всі, ніби на колесах, на слизьких пільгах, тобто на окорованих палицях, задля того, щоб легше було перекотити колоди з місця на місце, передусім під гать, до води. Ціла котловина і поляна під гаттю були вимощені тальбами, а чимало людей кружляли