Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

— До речі, я зовсім забув! — вигукнув Зубавін. — Крижа знають усі різьбарі по дереву. Особливо він близький з Іваном Васильовичем Дударем.

— Дудар? Дудар… Це той старий, який просигналізував прикордонникам про появу Ступака?

— Той самий. Кілька днів тому, в суботу, Криж був у нього.

— Чого приходив? Цікаво! У справі чи так?

— Як звичайно: купив дещо з рукоділля старого, поговорив про те, про інше і пішов.

— Добре! — пожвавішав Шатров. — А квартирант Дударя був удома, коли приходив Криж? Ви цим цікавились, Євгене Миколайовичу?

— Був удома. Але нам не вдалося з'ясувати, чи говорили вони між собою.

— Напевно говорили! Ступак не випадково поселився там, де може бувати Криж.

Шатров підійшов до вікна і, ледве відкривши штору, подивився на передгір'я Карпат, що виднілися поверх дахів будинків міста. Десь там, біля воріт зеленої Верховини, жив Іван Васильович Дудар.

— Чи міг би Дудар найближчим часом, ввечері, провідати Крижа? — повернувшись до Зубавіна, спитав Шатров.

— Гадаю, що зможе. І його прихід не насторожить резидента.

— А чи витримає поєдинок Іван Васильович, не перехитрує його Криж?

— Ні. Прикордонник-слідопит знає всі повадки лисиці і вовка, рисі і дикого кабана. Взавтра ж Іван Васильович буде на Гвардійській.

Шатров полегшено зітхнув, потер обличчя долонями, нібито вмивався, і очі його одразу посвітлішали, розгладилися зморшки на лобі.

— А що ви скажете, Євгене Миколайовичу, про Горгулю і про його шантажистів?

— Переконаний, що тут не простий шантаж. Цей молодчик, Андрій Лисак, діяв не з власної ініціативи, а виконував чиюсь волю. Спроба розвідати, що трапилося з Бєлограєм, звичайно, пряме доручення того, хто завербував Лисака.

Шатров не погодився з Зубавіним. Якщо Лисак уже завербований, то як його хазяї дозволили йому пиячити в Циганській слобідці? Дуже простий він, цей Лисак, не схожий на агента. Можливо, він гуляка, марнотрат життя і тільки. Так це чи не так, але з Андрія Лисака теж не можна спускати очей.

Іван Васильович Дудар в один з найближчих вечорів побував у гостях у свого приятеля Крижа. Повернувшись від нього, він пішов на Київську. Нічого цікавого, як здавалося йому він не міг розповісти Зубавіну. Так, кімнат у будинку Крижа три: спальня, їдальня, бібліотека, вона ж і майстерня. Але в жодній з них, наскільки він помітив, ніхто, крім господаря, не живе. Ніяких ознак. Зубавін спитав, чи один вихід має бібліотека. Так, один. У цьому Дудар був твердо впевнений. Все, що є в цій кімнаті, Іван Васильович сфотографував, як він сказав, очима. Одні двері на кухню. Одне вікно в сад. Чотири шафи з книжками. Верстат. Токарний верстат по дереву. Полиця з готовими виробами. Купка сухих брусків. Дві табуретки. Стіл, накритий клейонкою. На стіні, обклеєній шпалерами, — великий портрет Тараса Шевченка. Більше нічого в бібліотеці немає. Зубавін подякував Іванові Васильовичу і, провівши його до дверей, попрощався.

Так і залишився нерозгаданим будинок Крижа. А розгадати його треба було за всяку ціну. І терміново.

В один з травневих вечорів, з вівторка на середу, швидкісний і висотний літак без будь-яких розпізнавальних знаків, з невеликим планером на буксирі, піднявся з придунайського аеродрому, розташованого в Південній Німеччині, і взяв курс на південний захід. Над Угорщиною і Румунією він пролетів на такій висоті, в стратосфері, що до землі не долинав звук моторів. На дальніх підступах де кордону СРСР невідомі пілоти відчепили буксирний трос і повернули назад, на свою базу. А планер, використовуючи могутні потоки гірських висот, продовжував політ.

Легкий, зроблений з дерева, безшумний, недоступний радарним установкам, линув він під ясним зоряним небом, повільно втрачаючи висоту. Ніким не помічений, він пересік верхів'я Білої Тиси і, залишивши позад себе зелено-малинові прикордонні стовпи, вторгся у Закарпаття, в край полонин і гірських хребтів.

Під крилом промайнули одна за одною добре примітні гори Говерла, Свидовець. Білі звивини бурхливих порожистих річок прорізували скелясті масиви впоперек. Над скелями чорніли хвойні ліси.

Планер різко знизився в районі Сирітської поляни, зашифрованої розвідцентром «Південь» як квадрат «19–11». Приземлився планер на безлюдному, голому плоскогір'ї.

Відкривши герметичний ковпак, з кабіни пілота вийшов плечистий кремезний чоловік у теплому комбінезоні, з пістолетом у руці. Він насторожено озирався — чи не видно де-небудь вогнища пастухів. Довкола було темно і тихо. Лише здалеку, знизу, з гірських схилів, вітер доносив стриманий лісовий гул.

Чоловік, який прилетів на планері, був не лише пілотом, але й особливо довіреною особою «Бізона», його завдання не обмежувалося тим, що він доставив у район квадрата «19–11» вантаж вибухівки. Шеф розвід-центра «Південь» наділив свого найближчого підручного, на кличку «Кобра», надзвичайними повноваженнями: він повинен був проникнути в Явір з фальшивими документами, сфабрикованими на ім'я Кучери, і, не відкриваючи себе ні резидентові Крижу, ні Джону Файну, таємно контролювати, як виконується операція «Гірська весна». При потребі «Кобра» мав право будь-коли, на свій розсуд, з'явитися перед Крижем і Файном, пред'явити їм особисте послання «Бізона» і рішуче втрутитися в їх дії. Він також був уповноважений покінчити з Файном і резидентом Крижем, якщо над ними нависла серйозна загроза провалу.

Не побачивши і не почувши нічого підозрілого, «Кобра» сховав пістолет і почав роздягатися. Скинувши теплий комбінезон, він відкрив люк планера, витягнув звідти перший конвектор з вибухівкою — п'ятдесятикілограмовий брезентовий мішок, перетягнутий ремінцями. Легко піднявши на плечі конвектор, орієнтуючись по світному компасу, «Кобра» рушив до лісового масиву, що темнів на краю плоскогір'я. Через годину, пройшовши кілька кілометрів лісовою хащею, по глухій мисливській стежці, він приніс вибухівку в умовлене з Джоном Файном місце — в стару, занедбану штольню, викопану колись геологами-розвідниками. Не відпочиваючи, викуривши сигарету на ходу (він поспішав до світанку перенести вантаж), «Кобра» повернувся до планера, витягнув