Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

ще один конвектор, підняв його на плечі і рушив у другий рейс. Маючи величезну фізичну силу, добре натренований, добре знаючи місцевість (він був родом із Закарпаття), «Кобра» встиг, перш ніж почало світати, перетаскати в штольню всі чотири мішки вибухівки і скинути планер з плоскогір'я у глибокий яр. І лише після цього він дозволив собі відпочити. Залізши в лісову хащу, метрів за п'ятсот від того місця, де був замаскований планер, він наламав ялинових гілок, влаштував зручну постіль і ліг спати, тримаючи в руці пістолет. Прокидався, одразу ж починав прислухатися: чи не з'явилися на Сирітській галявині солдати органів безпеки, чи не прочісують вони ліс, розшукуючи того, хто прилетів на планері. Але кругом було тихо, чулося тільки щебетання пташок. Коли хотів їсти, «Кобра» виймав з кишені коробку з харчовими таблетками. Задовольнивши голод, він знову лягав спати. Прокинувся смерком. Увечері він знайомою стежкою прийшов до штольні, заліг у найближчому чагарнику, щоб непомітно проконтролювати, коли і хто забере його вантаж. Якщо Ступак сьогодні вночі зуміє забрати вибухівку і переправити її на Гвардійську, то завтра вдень можна спалити планер, виходити з Карпат і кружними шляхами, через Київ, пробиратись у Явір.

У середу ввечері, закінчивши роботу в Чорному потоці, шофер Ступак з дозволу начальника лісоділянки інженера Борисенка вирушив у район далекої Сирітської поляни, нібито за дровами для своїх господарів.

На тридцять восьмому кілометрі Верховинського щебеневого шосе він звернув на глуху лісову просіку і зупинився. Звідси до старої штольні було не більше ста метрів. Перетягнувши по одному мішки з вибухівкою в машину, Ступак розіклав їх на дні кузова і обережно приклав буковими і ялиновими кругляками.

В Явір спустився без якихось пригод і затримок.

На Гвардійській його чекали: як тільки під'їхав до будинку № 9, ворота відчинилися навстіж, і чорна постать Крижа виступила з-під розлогого дерева. Резидент стрибнув на підніжку грузовика і махнув рукою:

— Давай прямо.

Ступак в'їхав на подвір'я повільно, на малому газі, виключивши великі фари, щоб не привертати до себе надмірної уваги мешканців Гвардійської вулиці. В глибині подвір'я, біля сараю, загальмував, виключив мотор і, намагаючись не грюкати, розвантажив дрова.

— Ну, а це добро куди накажете? — пошепки спитав він, киваючи на брезентові мішки, міцно перев'язані ремінцями.

— Неси сюди.

Ступак взяв «посилку» на спину і, широко розставляючи ноги, твердо впираючись у землю, обережно пішов слідом за Крижем. Піднялись по крутих східцях на ґанок. Минули темні сіни і опинились у великій, заставленій книжковими шафами і яскраво освітленій кімнаті — домашній бібліотеці.

В кутку, в глибокому кріслі, поклавши одну ногу на другу, з димлячою сигаретою в кутку рота, в купальному халаті, з ключем у руках сидів Джон Файн. Дубашевич добре знав «Чорногорця» в обличчя.

Перед відправкою в Закарпаття «Бізон» скликав до себе основних виконавців операції «Гірська весна» — Файна, Дубашевича, Хорунжого — і познайомив між собою.

Криж поплескав по масивній табуретці, яка стояла під портретом Тараса Шевченка:

— Кладіть сюди.

Ступак опустив конвектор на вказане місце і, важко дихаючи, витер спітніле обличчя, привітно усміхнувся в бік Файна:

— Здрастуйте, товаришу Червонюк! От і зустрілись!

Файн нахилив голову і поверх опуклих скелець окулярів подивився на Дубашевича так, ніби бачився з ним лише півгодини тому. Він прикидався, це була поза, гра. Файн грав роль бувалого шефа, який уміє робити найскладніші справи з крижаним спокоєм.

— Так, зустрілися, — промовив він без усякого ентузіазму, обережно збиваючи попіл з сигарети. — Здрастуйте.

Ступак, який не чекав такого холодного прийому, зупинився на півдорозі до «Чорногорця» з простягнутою рукою.

— Ну, чого ж ви гаєтесь? — здивувався Файн. — Де ще три мішки? Несіть їх сюди швидше!

Ступак мовчки повернувся і вийшов. Переносивши всі мішки, він зняв кепку, витер мокру від поту голову і, важко дихаючи, суворо-вимогливо подивився на «Чорногорця»: ну, поговоримо, мовляв, пане. Коли не захочеш поговорити, то я тебе примушу. Ну!

— Як же, Ступак, їздилось? — запитав Файн.

— Добре, — посміхаючись, буркнув Дубашевич.

— Чи не бачив вас хто-небудь на Сирітській поляні?

— Жодна людина не зустрілася.

— По дорозі не було ніяких пригод?

— Ніяких.

— Чудово!

Файн підвівся. Забувши на мить про ту роль, яку грав, він підійшов до конвекторів, оглянув їх з усіх боків, поляскав по них долонею.

— Найважче зроблено, тепер усе залежить від нас і вами! — з радісним, цілком щирим, пожвавленням продовжував Файн.

Переступаючи з ноги на ногу, Дубашевич усміхнувся, показуючи жовті зуби заядлого курця, і сказав:

— А ми з вами не підкачаємо, товаришу Червонюк!

Слова Дубашевича не сподобалися Файну. «Ми з вами!» Та як це бидло насмілилося розмовляти з ним так по-панібратському! Професійний громило, палій, убивця з-за рогу, бандерівський катюга, жалюгідний наймит надумався рівняти себе з ним, Джоном Файном, заслуженим розвідником, майбутнім генералом і мільйонером, якому судилося стати одним з верховодів центрального розвідувального управління! Добре було б, звичайно, провчити цю тварюку, але, на жаль, не можна. Небезпечно. Якщо цього бика роздратувати, то він може й на смерть заколоти.

— Слухайте, ви, «Учителю», менше вихваляйтесь! — процідив крізь зуби Файн.

— А я не вихваляюсь, товаришу Червонюк. Давайте мені хоч сьогодні цю штуку, — Ступак кивнув на конвектори, — і я висаджу тунель в повітря.

— Тихше, ради бога, тихше! — зашипів Криж, з жахом дивлячись на двері.

Не звертаючи уваги на господаря, Ступак штовхнув погою брезентовий мішок:

— А може, захопити їх з собою, га?

— Облиште! — все більше й більше роздратовуючись, кинув Файн. — Це свавілля! Ваша справа — виконувати те, що вам накажуть.

— То