Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

До кабінету постукали:

— Дозвольте, товаришу полковник?

На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?

Шатров розуміюче, співчутливо усміхнувся:

— Не хвилюйтесь, Євгене Миколайовичу. На цей раз не бачу істотних втрат. — Він підійшов до столу, поляскав долонею по червоній папці: — Докладно вивчив усе, що ви зробили без мене. Значно просунулися вперед. Але… не зазнавайтеся, товаришу начальник. Кінця я ще не бачу. Найскладніше, по-моєму, тільки починається.

— Згодний, товаришу полковник. Я теж так думаю.

— От і гаразд. Відтак, будемо з чистим сумлінням мучити один одного запитаннями, сумнівами, здогадками і розчаруваннями.

Шатров сів у крісло. Хвилин п'ять відпочивав, відкинувши голову, заплющивши очі і послабивши всі мускули. Це добре допомагало в дні втоми, замінювало добрий сон. Зубавін дивився на нерухоме, скульптурно-суворе обличчя Шатрова і готувався відповідати на потік запитань, який, як він передчував, повинен зринути на нього. Так воно і трапилось. Шатров розплющив очі і задумливо, ніби продовжуючи міркувати про себе, спитав:

— Чи викликав у вас хоч яку-небудь підозру Криж до заяви касира книготоргу?

— Ні. Незважаючи на своє складне минуле, він не давав ніякого приводу зацікавитися ним. Маскування було глибоким, з дальнім прицілом.

— Наглядає за Крижем, звичайно, досвідчений працівник?

— Так. Я доручив це одному з найкращих, найдосвідченіших працівників і дав йому двох помічників.

— Чи є які-небудь результати нагляду?

— По магазину — ніяких. Нам надзвичайно важко визначити, хто приходить купувати книжки, а хто — в таємній справі.

— Не пропустіть момент, коли до магазина зайде Ступак.

— Я вже попередив. Ступак досі не заглядав ні до магазина, ні на Гвардійську.

— Чекайте. Обов'язково загляне. Ну, а як живе Криж після роботи? Є за що зачепитись?

— Є. Ми встановили, що він майже щоденно купує то в одному, то в другому «Гастрономі» коньяк, суху ковбасу, сир, копчення, лимони.

— Що, він любить випити?

— Ні, досі вважався непитущим.

— Чому ж він тепер так захопився коньяком? Сам п'є, одинаком, чи гостей запрошує?

— Ні, гостей у нього не буває. І сам, наскільки нам відомо, не п'є.

Шатров усміхнувся:

— Обережний любитель коньяку. Ну, Євгене Миколайовичу, що ж ви думаєте з цього приводу: навіщо Криж, непитущий, купує стільки коньяку? Колекціонує?

Зубавін мовчав, ніяково посміхаючись.

— Чи не здається вам, Євгене Миколайовичу, що цей коньяк п'є хтось інший? — запитав Шатров.

— Спокусливий цей висновок, товаришу полковник, але… ми стежимо за будинком Крижа цілодобово. Досі до нього ніхто не заходив.

— А може, любитель коньяку зайшов у дім Крижа до того, як ви встановили за ним нагляд?

— Можливо.

— Після роботи Криж завжди іде додому?

— Як правило.

— А раніше, рік чи місяць тому, він теж завжди ішов додому? Чи не змінилися його звички?

— Я не ставив перед собою такого запитання, товаришу полковник, — почервонівши, відповів Зубавін.

— Даремно. Поставте. І якомога швидше. Вдень будинок Крижа, звичайно, замкнений?

— Ідучи з дому, він замикає його на два замки, внутрішній і висячий.

Шатров лукаво примружився:

— А що робиться в цей час, поки відсутній Криж, з комином? Димок над ним не курить? Не помічав цього ваш найкращий оперативний працівник? Жаль… жаль… Чи вдалося вам з'ясувати, що робить Криж удома після роботи?

— Обідає. П'є чай. Виточує з дерева на токарному верстаті різні дрібнички. Переплітає книжки. Читає. Буває і так, що він зникає з поля нашого зору.

— Не розумію.

— Ми маємо можливість стежити за ним тільки здалеку, за допомогою стереотруби, через вікна, що виходять з кухні, їдальні і спальні. І лише одна кімната, де бібліотека, недоступна для нас: її вікна завжди затулені шторами.

Зубавін дістав із справи 183/13 цупкий аркуш паперу — план будинку Крижа.

— Точно відповідає натурі? — швидко спитав Шатров, вивчаючи план.

— Здається, так. Зроблений за даними міськкомунгоспу.

— Якого року дані? Не застаріли? Будинок не перебудовувався?

Зубавіну ще раз довелося зніяковіти: він не міг відповісти і на це запитання.

— Товаришу полковник, ми завтра ж будемо мати і очні дані про будинок Крижа. Ми проникнемо туди під яким-небудь невинним приводом.

— Обережніше, Євгене Миколайовичу. Боюся, як би Криж не зрозумів, що його розгадали. Це для нас зараз найнебезпечніше. Ми провалимо всю операцію, і Криж вислизне від нас подібно до Дзюби. Ми повинні схопити його живим. З арештами нам не слід поспішатн навіть у тому разі, коли ми матимемо всі підстави для цього. Я залишив на волі львівського покровителя Ступака, старого агента іноземної розвідки, щоб не сполохати його спільників. Нам треба бути дуже обачними, Євгене Миколайовичу. Ми повинні до кінця розплутати весь клубок, тримати в руках всі нитки і лише тоді розпочати арешти. — Шатров деякий час помовчав, дивлячись на план. — Під яким приводом ви гадаєте проникнути в дім Крижа?

— Пошлемо до нього інспектора пожежної охорони для перевірки електропроводки.

— Привід слабенький. Чи є у Крижа близькі друзі, здатні нам допомогти?

— Марта Стефанівна і її син Андрій — погані помічники для нас. Вони відпадають. А інших друзів у Крижа немає. Він любить самотність.

— І книги, — підказав Шатров. — І різьбу по дерену теж любить. На цьому грунті з ним має хто-небудь стосунки?